Читати книгу - "Посмертні записки Піквікського клубу"

не можна і що йому судилося бути живою ціллю, містер Вінкл здригнувся.

Після того, як містер Снодграс дізнався про всі деталі справи, приятелі, придбавши в рочестерській крамниці скриньку із задовільними пістолетами, достатню кількість пороху, куль та пістонів, повернулися до готелю: містер Вінкл — поміркувати про близький бій, а містер Снодграс — розглянути смертодайну зброю і зробити її придатною для негайного вжитку.

Був теплий і душний вечір, коли вони рушили в путь. Містер Вінкл, щоб його не впізнали, закутався у величезний плащ, а містер Снодграс під своїм плащем ховав смертовбивчі знаряддя.

— Ви нічого не забули? — збудженим тоном спитав містер Вінкл.

— Нічого. Я взяв із собою запасний пістолет на випадок, якщо перший не вистрелить, чверть фунта пороху і поклав у кишеню дві газети на клейтухи.

То були докази дружби, за які кожен, звичайно, має відчувати найбільшу вдячність. Треба гадати, що почуття вдячності у містера Вінкла було занадто велике, щоб його можна було висловити, а тому він не сказав нічого і йшов далі мовчки.

— Чудова пора, — зауважив містер Снодграс, коли вони, перелізши через паркан, ішли полем. — Сонце саме заходить.

Містер Вінкл глянув угору на сонце і з болем подумав, що незабаром, може, „заходитиме" і він.

— А ось і офіцер!—скрикнув через кілька хвилин містер Вінкл.

— Де?

— А он — джентльмен у синьому плащі.

Містер Снодграс глянув туди, куди показував пальцем його друг, і побачив закутану постать, описану Вінклем. Офіцер, на знак того, що бачить їх, помахав рукою, і наші приятелі пішли слідом за ним.

Вечір дедалі хмурнішав, і над відлюдним полем тужливо гудів вітер, немов десь далеко якийсь велетень свистом кликав собаку. Сумна сцена забарвила в сумний колір настрій містера Вінкла. Обходячи рів, він здригнувся — рів той скидався на колосальне гробовище. Офіцер раптом звернув із стежки, і, перелізши через паркан та перескочивши через живопліт, вони опинились на огороженому полі. Два джентльмени чекали там на них. Один був маленький гладкий чоловічок з чорним волоссям; другий — дуже показна особа у військовій формі — з абсолютно спокійним виглядом сидів на похідному стільці.

— Наші супротивники й хірург, я думаю, — сказав містер Снодграс. — Ковтніть трохи бренді. — Містер Вінкл схопив пляшку, що простягав йому друг, і хильнув чимало живлющої рідини.

— Мій секундант, сер, містер Снодграс, — одрекомендував містер Вінкл, коли офіцер підійшов до них. Приятель доктора Слемера вклонився й показав на скриньку із зброєю на зразок тої, що ніс містер Снодграс.

— Нам, гадаю, більше нема про що говорити, сер, — холодно зауважив він, відчиняючи скриньку. — Перепрошувати ви рішуче відмовились.

— Нема, сер, — згодився містер Снодграс, що починав уже почувати себе доволі ніяково.

— Ви йдете? — спитав офіцер.

— Звичайно, — відповів містер Снодграс. Місця були відзначені, і всі попередні готування закінчені.

— Може, ці будуть вам більш до вподоби, ніж ваші,— сказав докторів секундант, простягаючи свої пістолети. — Я вже зарядив їх. Не заперечуєте?

— Ні,— погодився містер Снодграс. Ця пропозиція позбавляла його великого клопоту, бо про те, як заряджають пістолети, він мав дуже невиразне й непевне уявлення.

— Тепер, я думаю, можна розставляти їх, — кинув офіцер таким тоном, ніби супротивники були шахи, а секунданти — грачі.

— Думаю, можна, — відповів містер Снодграс, який погодився б на всяку пропозицію, бо зовсім не розумівся на цих справах. Офіцер попростував до доктора Слемера, а містер Снодграс підійшов до містера Вінкла.

— Все готово, — промовив він, подаючи Вінклеві пістолети. — Давайте мені ваш плащ.

— Ви взяли лист для батька? — спитав безталанний Вінкл.

— Все гаразд, — відказав Снодграс. — Будьте мужні й не схибте.

Містерові Вінклу спало на думку, що ці слова нагадують поради, які присутні дають хлопчикам, коли ті заводяться битись на вулиці. „Вперед і дай йому". Чудова порада тому, хто знає, як її здійснити. Він мовчки зняв свій плащ — знімати той плащ завжди доводилося довго — і взяв пістолети. Секунданти відійшли набік; джентльмен на похідному стільці перейшов на інше місце. Противники почали сходитись.

Містер Вінкл завсіди відзначався незвичайною людяністю. Треба гадати, що неохота поранити або вбити свого ближнього примусила його заплющити очі в той момент, коли він ступив на судне місце; а з заплющеними очима він не міг бачити надзвичайно дивної поведінки доктора Слемера. Цей джентльмен ішов, придивлявся, потім спинився, протер очі, придивився знову і нарешті гримнув: „Стійте, стійте!"

— Що це таке? — промовив він, коли до нього підбігли його секунданти та містер Снодграс. — Це ж зовсім не та людина!

— Не та людина? — повторив його секундант.

— Не та людина! — скрикнув містер Снодграс.

— Не та людина? — сказав джентльмен з похідним стільцем у руці.

— Авжеж, що ні,— відповів доктор. — Це зовсім не та особа, що образила мене вчорашньої ночі.

— Щось абсолютно незвичайне! — скрикнув офіцер.

— Абсолютно, — згодився джентльмен з похідним стільцем. — Але формально, якщо джентльмен стоїть уже тут, то це маловажно, він чи не він образив нашого друга містера Слемера. — І, висловивши з дуже мудрим і таємничим виглядом таку сентенцію, чоловік на похідному стільці взяв здоровий понюх тютюну і переможно озирнувся, як фахівець у цих справах.

Почувши, що противник пропонує припинити ворожі дії, містер Вінкл розплющив не тільки очі, а й вуха. Але, зрозумівши з дальших слів доктора, що тут трапилось якесь непорозуміння, Вінкл одразу збагнув, як багато виграє його репутація, коли він приховає справжні мотиви свого геройства, І, сміливо ступивши наперед, промовив:

— Я і дійсно не та особа і знаю це.

— Тоді, значить, ви образили доктора Слемера, — сказав чоловік із похідним стільцем, — і цього досить, щоб продовжувати вашу справу зараз же.

— Тихо, будь ласка, Пейні—втрутився докторів секундант. — Чому ви не повідомили мене про це сьогодні ранком, сер?

— А й то правда: чому ви нічого не сказали? — обурився чоловік із стільцем.

— Ще раз прошу вас: тихо, Пейн! Дозвольте мені повторити своє запитання, сер.

— Тому, сер, — сказав Вінкл, мавши час обміркувати свою відповідь, — тому, сер, що ви назвали п’яним і нешляхетним чоловіка в убранні, яке я мав честь не лише носити, а навіть витворити — у формі, сер, Піквікського Клубу в Лондоні. Честь цієї форми я вважаю за свій обов’язок підтримувати, і тому, не вагаючись, прийняв ваш виклик.

— Ваш рицарський вчинок робить вам честь, дорогий мій сер, — промовив маленький добродушний доктор, простягаючи руку Вінклеві.— Дозвольте запевнити вас, сер, що ваша поведінка захоплює мене, і я дуже шкодую, що безпідставно турбував вас цією дуеллю.

— Я думаю, ви зробили це без лихого наміру, сер, — перебив містер Вінкл.

— І пишаюся