Читати книгу - "Вибрані романи"

помремо у плоті простору, а не у плоті сну, не у плоті свідомості. І тому я кажу вам, читачі мого туману, ті, хто бачить уві сні Ауґусто Переса та його світ, що це туман, що це рюман, що це легенда, що це історія, життя вічне.

Саламанка, лютий 1935 р.

Розділ перший

Виходячи з дверей свого дому, Ауґусто простяг перед собою праву руку розкритою долонею вниз і, спрямувавши погляд у небо, на якусь мить завмер у цій позі, схожій на позу священної статуї. Проте він не намагався підкорити собі зовнішній світ, а лише намагався з’ясувати, чи йде дощ. І відчувши тильним боком долоні свіжість дрібної мряки, спохмурнів і насупив брови. А зіпсувала йому настрій не так мжичка, як необхідність розкривати парасольку. Вона була такою гарною, такою елегантною, так акуратно складеною у своєму чохлі! Коли парасолька складена, нею можна замилуватися, але парасолька розгорнута — це щось украй бридке.

«Яке лихо, що речі мають служити нам, — подумав Ауґусто, — що ними доводиться користуватися. Користування псує і, можна сказати, руйнує будь-яку красу. Речами треба милуватися — це їхнє набагато шляхетніше призначення. Яким гарним є апельсин, поки його не з’їдено! Усе зміниться на небі, коли наші обов’язки обмежаться або, навпаки, розширяться до споглядання Бога та всіх речей у Ньому. Тут, у цьому жалюгідному житті, ми турбуємося тільки про те, щоби користуватися послугами Бога; ми намагаємося розкрити Його, наче парасольку, щоби Він захищав мас під усякої напасті».

Ось так він собі сказав і нахилився, щоби підкасати холоші штанів. Розкрив нарешті парасольку, а тоді на якусь мить замислився: «І куди ж я тепер піду? Куди мені повернути — праворуч чи ліворуч?» Бо Ауґусто належав не до тих людей, які ходять, а до тих, що прогулюються у своєму житті. «Зачекаю, доки пробіжить собака, — сказав він собі, — і піду в тому напрямку, який обере він».

Але на вулиці з’явився не собака, а вродлива дівчина, й услід за своїм поглядом посунув, ніби притягуваний магнітом і зовсім не усвідомлюючи, куди він іде, Ауґусто.

Одна вулиця, друга, третя.

«Але отой хлопака, — сказав собі Ауґусто, який не стільки думав, скільки розмовляв сам із собою. — Що він там робить, лежачи ницьма на землі? Споглядає якусь мурашку, я не маю сумніву. Мурашку! Пхе! Одне з найлицемірніших створінь! Воно тільки те й робить, що прогулюється, а вдає, ніби тяжко працює. Як отой шибеник, що біжить он там, розштовхуючи всіх, із ким зустрічається, а я анітрохи не сумніваюся, що робити йому нема чого. А що взагалі має робити людина, що вона має робити? Людина — ледар, це такий ледар... Е ні, я аж ніяк не ледар! Моя уява не знає відпочинку. Ледарями можна вважати тільки тих, які кажуть, що вони працюють, а самі лише б’ють байдики й душать думку. Ось, наприклад, отой йолоп кондитер, щось бубнить і бубнить, стоячи за своєю вітриною, мовляв, усі дивіться, як тяжко він трудиться, а він же ледацюга з ледацюг. І, власне, нам хіба не однаково, працює він чи не працює? Робота! Праця! Одне лицемірство! Працює хіба що отой бідолашний паралітик, який не йде, а радше плазує... А втім, що я про нього знаю? Пробач мені, брате! — ці слова Ауґусто сказав уголос. — Брате? У чому ж він мені брат? Що між нами спільного? Параліч? Кажуть, усі ми діти Адама. То й цей, Хоакін, також син Адама? Прощавай, Хоакіне! А ось і неминучий автомобіль, гуркіт і пилюка! І до чого нас приводить бажання отак долати дистанції? Манія подорожувати походить від небажання сидіти на місці, а не від любові до нових місць; той, хто подорожує багато, втікає від кожного місця, з яким він розлучається, але йому не потрібне жодне з тих нових місць, до яких він прибуває. Мандрувати... Мандрувати... До чого ж непотрібна річ — ця парасолька... Але замовкни, що це таке?»

І він зупинився перед дверима будинку, до якого увійшла симпатична дівчина, що потягла його за собою магнітом своїх очей. І тоді зрозумів Ауґусто, що він її переслідував. Воротарка дому дивилася на нього зловтішним поглядом, і той погляд підказав Ауґусто, що він має робити. «Ця подруга Цербера чекає, — сказав він собі, — що я запитаю в неї ім’я сеньйорити, яку я переслідував, і запитаю про якісь інші обставини з її життя й, безперечно, так я тепер і зроблю. Можна було би, звичайно, залишити моє переслідування без наслідків, але цього не буде, будь-яку роботу потрібно доводити до кінця. Ненавиджу все недосконале!» Він засунув руку до кишені і знайшов там лише один дуро. Не випадало піти й десь його розміняти. Він би згаяв час і втратив нагоду.

— Послухайте, добра жінко, — звернувся він до воротарки, не витягуючи вказівного та великого пальця з кишені. — Ви не могли б назвати мені — повірте, це залишиться між нами — ім’я сеньйорити, яка щойно сюди увійшла?

— У цьому немає ніякої таємниці, ні чогось поганого, кабальєро.

— Тим більше.

— Її звуть донья Евхенія Домінґо дель Арко.

— Домінґо? Ви, певно, хотіли сказати Домінґа...

— Ні, сеньйоре, Домінґо. Домінґо — її перше прізвище.

— Але ж коли йдеться про жінок, то це прізвище має змінитися на Домінґа. А якщо ні — то куди ж поділося граматичне узгодження?[23]

— Я не знаю, сеньйоре.

— І скажіть-но мені, скажіть... — Його пальці досі залишалися в кишені. — Чому вона виходить гуляти сама-одна? Вона незаміжня чи одружена? Має батьків?

— Вона незаміжня і сирота. Живе в родині дядька й тітки...

— По батькові чи по матері?

— Я знаю тільки, що вони їй дядько й тітка.

— Цього цілком досить.

— Вона дає уроки фортепіано.

— І добре на ньому грає?

— Не знаю.

— Гаразд, дякую; і візьміть за те, що я вас потурбував.

— Дякую, сеньйоре, дякую. Може, у вас будуть іще якісь запитання? Чим я можу вам послужити? Виконати якесь ваше доручення?

— Можливо... Можливо... Але не тепер... До побачення!

— Розпоряджайтеся мною, кабальєро, й розраховуйте на мою цілковиту тактовність і стриманість.

«Отже, сеньйоре, — сказав,