Читати книгу - "Король болю"

class="p1">Дивний чоловік, ця жахлива з’ява болісної ночі, продовжував відступати, кланятись і без упину повторювати ту саму покірну фразу. Однак в його голосі чулося дедалі більше насмішки й знущання, доки врешті замість слів, десь у темній глибині королівських покоїв, пролунав пекельний регіт, який, проте, різко обірвався.

— Добу, ще тільки добу, я не прошу більшого... — шепотів король, метаючись на вологій від поту постелі.

— Ваша величносте, ваша величносте... — лікар щосили намагався упіймати його слизьку розтріпану голову, аби та не вперіщилась в залізне узголів’я.

Коли йому це вдалося, монарх одразу прокинувся і широко розплющив очі. Рот його також відкрився, як у рибини, і він почав жадібно хапати ним повітря.

Притримуючи хворого лівою рукою, лікар потягнувся до склянки з заспокійливою настоянкою і за мить приклав її монархові до вуст. Сігізмунд зробив один спазматичний ковток, проте невдало, від чого відчайдушно закашлявся. Майже вся рідина, яку той ковтнув, полетіла назад лікарю в обличчя, втім король таки прийшов до тями.

— Це був лиш сон, — якомога лагідніше сказав йому ескулап, — всього лиш поганий сон...

Голова Сігізмунда безсило впала на подушку.

— Сон, — кволо вимовив король.

— Сон і не більше, — підтвердив лікар, втираючи рукавом своє обличчя, яке обплював йому володар Речі Посполитої.

Після цього він взявся витирати хустинкою піт з обличчя короля. Якоїсь миті Сігізмунд зібрався з силами і скорчив обурливу гримасу. Лікар припинив свою процедуру.

— Покличте сюди... — почав говорити король, але дихання йому раптом забракло.

— Священника, ваша величносте? — спробував допомогти йому лікар.

— Дурню ти! — обличчя монарха налилося кров’ю. — Нехай до мене зайде Свенсон!..

Лікар підскочив так, мовби його вкололи розпеченою голкою. Незграбно вклонившись розпластаному і знеможеному королю, він чимдуж вибіг за двері.

Йон Свенсон, таємний королівський розпорядник, високий на зріст і дужий норман, зайшов до покоїв за кілька хвилин. Колись цей чоловік з похмурим і уважним поглядом, який сочився з-під густих сивих брів, служив особистим охоронцем його величності. З роками Свенсон постарів, але монарх, замість того, щоб відпустити його до рідної Швеції, лишив при собі й навіть збільшив платню. І справа тут була не лишень у вдячності, яка не завжди властива королівським особам, а в тому, що розум Свенсона не поступався його колишній та й теперішній силі. Сігізмунд цінував його вірність, як і те, що друзів цей похмурий швед при дворі не мав. І звісно ж умів тримати язика за зубами. Свенсону можна було довірити будь-яку таємницю і бути певним, що той швидше дасть відрубати собі руку, аніж зрадить довіру володаря.

Таємний розпорядник, зокрема, зберігав кореспонденцію короля. Отримував листи, адресовані його величності, уважно перевіряв, чи на папері не було отрути, і лиш тоді передавав секретареві або особисто монархові. Відправляв королівські листи Свенсон також сам. Спершу уважно приглядався до кур’єра, розпитував, чи добре знає шлях і, лише зачувши підходящу відповідь, спроваджував у дорогу. Розпорядник короля, мовби кожного разу забував, що всі кур’єри були людьми надійними і перевіреними безліч разів.

Звісна річ, охороняти життя та спокій короля Свенсон і надалі не полишав. Тепер не робив цього сам, але добирав у королівську сторожу тільки тих, кому довіряв і кого випробовував. Про випробування «старого вікінга» при дворі ходили легенди... Казали, що Свенсон змушував видертись без драбини на замкову стіну, а потім спуститися з іншого боку. Або ж перевіряв витримку тим, що міг змахнути своїм велетенським, вкритим рунічними написами мечем і зупинити його за якийсь цаль[6] від шиї претендента. Тільки якщо той лишився незворушним, йому випадала честь служити в королівській охороні. Зайве говорити, що в цьому «загоні Свенсона» служили тільки найкращі. Сігізмунд ще раз про це подумав, згадавши свій сон і візит незнайомця. В дійсності, такого ніколи б не сталося. Вартові нізащо б не пропустили зайду! Якщо тільки той смертний... З плоті і крові...

Свенсон мовчав, зупинившись за кілька кроків від королівського ложа. Монарх, зібравши докупи сили, сперся на лікті, щоб краще його бачити. Лікар, вигулькнувши з-за спини нормана, запопадливо підклав під королівську голову ще одну подушку.

— Залиш нас наодинці, — наказав йому Сігізмунд.

Той слухняно зник.

Король, ніби обдумуючи, що має сказати, добру хвилину не зводив зі Свенсона очей. Присутність цього грізного вікінга, схожого на одного з войовничих богів Півночі, заспокоювала його. Вселяла спокій і надію. Сігізмунду навіть здалося, що саме так буде виглядати ангел, який коли-небудь спуститься за ним з неба й покладе край його стражданням.

— Свенсоне... — видихнув нарешті монарх.

— Так, ваша величносте, — відповів той низьким рівним голосом.

Сігізмунду раптом подумалось, чи не безглуздо буде зізнаватися в тому, що він боїться власного сну? Як же так, король Речі Посполитої і раптом перелякався кошмару, мов малий хлопчисько? Хай навіть хворий король... Хай навіть король, якому лишилося небагато.

Монарх облизав пересохлі губи і промовив зовсім інше:

— Хочу знати, чи не прибували до мене кур’єри за останню добу?.. Чи не було важливих послань?

Свенсон уклонився і дістав зі своєї важкої шкіряної сумки, що висіла на поясі, кілька згорнутих листів.

— Звістка зі Сходу: Девлет-Гірей іде на Москву[7].

— Чув, далі...

— Секретар вашої королівської милості, Ян Замойський[8], бажає вашій величності одужання і...

— Далі, — знову перебив Сігізмунд.

— Князь Острозький[9] пише, що війська наші в Лівонії[10] потребують харчів та пороху.

Сігізмунд важко зітхнув.

— Далі.

— Короткий лист з проханням про авдієнцію.

— Хто просить?

— Такий собі Христофор з Лемберга.

— Хто це?

— Не знаю, ваша милосте, — відповів Свенсон, — пише, що ви без сумніву згадаєте його.

— Я згадаю його? Якого дідька? Він додає якісь поважні факти?

— Ні.

— Тоді спаліть цей лист.

— Як скажете, ваша величносте... Хіба що.

— Що?

— Чоловік цей нагадує, що одного разу, ваша королівська милість потрапили у скруту.

— В скруту?

— В полон, якщо бути точнішим...

— В полон? Ніколи такого не...

Раптом запала тиша. Король наморщив чоло, вочевидь болісно щось пригадуючи.

— Ніколи такого не було, — продовжив він, — окрім одного разу...

Сігізмунд пригадав, як років десять тому втрапив у халепу на Волині, де князь Острозький полонив його в своєму замку. Власне, зробив це господар Вежі Мурованої[11] у непрямий і доволі підступний спосіб: знаючи