Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

бачено, щоб у такої особи вночі пан гетьман викрав доньку?

Інші вірили. Бо він, як той, як його… Ага, згадав: як зміулан – демон змієвидний. Є, є і така потвора у світі нечисті, порядних та святих там не буває. Зміулан він, справжній зміулан! Любить побратися з жінкою, бо любов їй, нещасній, навіє, наврочить їй, чарами своїми злими зачарує, та ще засліпить її багатством, що приносить його зі скарбів, схованих у землі. Дурепа й повірить його клятвам любові – а він перед нею хіба ж таким бравим молодиком вигулькне, Іваном, котрий царевич, намалюється – а чи ж багато жінкам треба?! От і кинеться в обійми такому, од якого й очей не відведеш. Бідолашна й повірить, що він князь, і почне жити з тим писаним красенем, не підозрюючи, хто він насправді, чортяка той, що зміуланом зветься. А що потім? Від такого шлюбу й народжуються істоти зміїної породи, а тому гаддю не було й немає переводу. Бо ж ми, жінки, віримо, любимо, коли нам туману напускають…

І Любов Федорівну, що все ще невтомне репетує, можна зрозуміти – як матір викраденої дщері. Хай репетує, хай верещить. До кого ж їй за поміччю та рятунком звертатися, як не до люду хрещеного та молитовного. Європейських всяких організацій з прав людини тоді ще не було. Як і Верховного суду. Хоча… Батько викраденої дщері – сам суд. Генеральний до того ж. А бач… Проти свавілля гетьмана (а вони ж з гетьманом мовби друзями були) і він не може чинити спротив – суду, навіть генеральному, гетьман не підлягає.

У Церкві святій треба порятунку шукати, до єпископа кланятись, до святих отців. Бо де це чуване, де це бачене, щоби хрещений батько та з хрещеницею своєю шури-мури крутив, любощі гріховні розводив.

А після єпископа – хай хутчій забороняє Мазепі на хрещениці своїй женитися, хай сувору єпитимію на нього накладає – до царя в Москву супліку таємну послати. Мазепа хоч і гетьман, але, слава богу, не самостійний, цар над ним, як той Кощій Безсмертний нависає. Він його й закличе до порядку. Та ще такий, як Петро, гарячий та дурний! А вона вже з Мотрею, з блудницею та гетьманською наложницею сама зволодає. Хай і не думає, хай не сподівається дівка в постіль до гетьмана перебратися. Ич, чого забагла, гріховодниця молода. Гетьмана їй подавай. А в монастир ти не хочеш, га? Як будеш супротивиться, аж загуркочеш у монастир і будеш там у любові до Бога клястися та гріхи свої спокутувати. Там ігуменша тебе приборкає, лошиця, яка розгулялася на луках! Хвицяє, брикається та іржить: до гетьмана хочу! Буде тобі гетьман! Ой буде! Чуєш, як дзвін бевкає?… О, а чого це він вмовк, чого це йому заціпило? Василю, чуєш, Василю, – побігла до чоловіка, сонного його стягла з постелі: ану вели, щоби знову у дзвін бевкали… Та протри свої баньки. Як дзвін ще трохи помовчить, то я тобі так побевкаю, та-ак…

Знову після короткого перепочинку забевкав дзвін.

Та ледве він по якомусь часі, певно, стомившись, – не дзвін, а дзвонар, старий і глухий Микита Голуб, – урвав своє бовкання, як знову заголосила – от же невтомна! – пані генерального судді жона:

– Украв!.. Мазепа чортів! Доньку нашу Мотрю, дщерь нашу незайману. Побігла вона до нього, старого ловеласа, серед ночі. Бодай і місячної, але ж ночі!..

Батуринці хоч і звикли – таке життя – нічому вже не дивуватися, а тут – дивувалися:

– Як він її викрав, коли вона, дщерь твоя, як ти голосиш, до нього сама серед ночі лошицею гайнула?!

Але збити з пантелику пані Кочубеїху було не просто – навіть батуринцям. Роз’яснила люду, що вже під місяцем клекотів і вирував біля її обійстя:

– Того й побігла дщерь до нього, старого корча, що він її викрав…

– Дак викрав чи сама дщерь до нього побігла? – доскіпувались.

– І викрав, і… побігла. Сердешна моя Мотря… Побігла, бо він її викрав – як не побігти, коли ти… викрадена.

Голосила, як тільки не називаючи свою дщерь, та ще ніжними іменами: Мотря, Мотрона, Мотрононька, Мотронка, Мотречка, Мотруся, Мотрушка, Мотя…

І ще вживаючи з десяток ласкавих варіантів імені Мотря… Ось кого в неї сеї ночі викрав той старий корч – сивина йому в голову, а чорт у бороду. Це ж треба – на дитиноньку спокусився, чортів ласун!

Батуринці й повітря сапнути не встигли, як пані суддиха нове звинувачення проти пана гетьмана висунула:

– Татарин!! Справжній тобі мурза-людолов!

– Тю!.. – хтось із батуринців уже встиг отямитись. – Чого це він татарин, як пан гетьман – ось вам хрест святий, – з діда-прадіда наш козак! І роду нашого, козацького.

– Еге, нашого! А дівиць краде, як кримчак-людолов!.. – Пані суддиху не просто було збити з істинного в її розумінні шляху, якщо вже вона на нього виблудила. – Ханюга їхній, хоч і вдає нашого гетьмана!

І пані суддиха, розійшовшись, ким тільки не називала Пана гетьмана! Треба вам сказати – та ви й самі це знаєте, – що жінка, як розійдеться, слів не позичає. А пані Кочубеїха й поготів будь-якому спудею-грамотію могла баки забити. Всі тільки й дивувалися: і де у неї стільки тих слів – міцних та крутих – вміщається у роті, а він же в неї – губи бантиком.

Пан генеральний суддя, бувало, скаржився:

– Еге, маю два віки жити, бо за один свою жіночку не переслухаю! Тільки два вуха і маю. А тут би мені ще хоча б одне не завадило!

Таке ото діялось однієї чарівної місячної ночі року 1704-го у славному Батурині, столиці гетьманській.

Адміністративними центрами гетьманської України протягом існування української держави у так званій формі гетьманату (Гетьманщини) з 1654 по 1782 рік послідовно були міста Чигирин, Батурин, Глухів. (Сьогодні вони є «основними віхами національної історії».)

Чигирин був першою столицею гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Виговського та Петра Дорошенка, Батурин – гетьманів Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича та Івана Мазепи. Глухів стане третьою і останньою столицею гетьманату.

Сьогодні Батурин – всього лише селище міського типу Бахмацького району Чернігівської області. Розташований на лівому високому березі Сейму в досить мальовничій місцевості за 190 кілометрів від Києва і за 170 – від Чернігова.

Належить до історичного регіону Чернігово-Сіверщини. В часи Київської Русі це була територія Чернігівського князівства. Згодом – Чернігівської землі, у складі якої виділилося кілька малих удільних князівств. За свідченням археологів, Батурин та його околиці були заселені ще у V ст.