Читати книгу - "Сторожова застава"

проте видно було, що вирватися з такого оточення йому буде важкувато.

«Кіно знімають чи що? — подумав Вітько. — А ми ж нічого про це не знали. Навіть сам Горобчик не знав...»

Ба й справді, схоже було, що знімають якийсь історичний фільм. Ці кремезні низькорослі нападники як дві краплини води скидалися на половців. І давньоруський воїн був схожий на того, що з Горобчикових малюнків....

Але де ж ті, що знімають цей фільм? Де оператор зі своєю кінокамерою (по телевізору Вітько не раз бачив, як знімають фільми)? Де режисер, що хвилюється і кричить гучніше за всіх? Де, врешті, інші актори?

Щоб краще їх побачити, Вітько звівся на повен зріст і вийшов з-за чагарів. Проте акторів він не побачив. Ні акторів, ні операторів, ані режисера.

Зате побачили його самого. Один з половців, озирнувшись у його бік, зненацька заверещав пронизливим голосом, звів дибки свого коня і учвал погнав його на хлопця.

«Злякати хоче», — промайнула думка. Проте у нападника було таке розлючене обличчя, він так загрозливо здіймав над головою списа, що ноги самі понесли Вітька до рятівної заглибини з напівзруйнованим піддашком. Звідтіля він в'юном прослизнув через отвір до своєї печери і зачаївся в кутку.

Власне, переляку Вітько не відчував. Він був переконаний, що нападник з лютим обличчям — не хто інший, як актор, переодягнений у половецьке вбрання. От зараз він зіскочить з коня, просуне голову в отвір і, посміхаючись, запитає: «Що, хлопче, злякався? Ану, вилазь та йдемо подивимося, що буде далі...»

Проте замість обличчя в отворі з'явився спис і заходився штрикати навсібіч.

«Тю, дурний! — обурився Вітько чи то на спис, чи то на вершника. — А якби ото я чи хтось інший стояв посеред печери?»

За списом у отворі з'явилася голова в плескатому шоломі. Вузькі очиці, либонь, ще не звикли до сутіні, бо нападник щільно зажмурював і розплющував повіки.

Вітько і сам не міг збагнути, яким чином у його руці опинився батьків ліхтарик.

«Ну, я ж тобі зараз покажу, як тицяти списом», — зловтішно подумав Вітько і спрямував сліпучий промінь у нападника.

Жах спотворив і без того неприємне обличчя половця. Очі йому майже вилізли з орбіт. Якийсь час його рот судомно роззявлявся — точнісінько, як у карася, котрий опинився на березі. А затим пролунав такий нажаханий зойк, що у Вітька зашпигало у вухах. Приглушено гупнув об долівку спис і пласке обличчя щезло, мовби його й не було. Чулося лише, як віддаляється пронизливий голос, як у відповідь йому озвалося ще кілька чи то розгніваних, чи то нажаханих голосів.

Нараз дзенькіт мечів припинився, натомість по землі розсипався частий тривожний дріб копит — і все затихло.

Кілька хвилин Вітько непорушно сидів у своєму закапелку і прислухався до кожного шурхоту. Проте вухо його так і не змогло вловити нічого загрозливого. Хіба що з боку Чортового Яру долітало приглушене гудіння вертольота.

«Чому це він так перепудився? — дивувався Вітько з поведінки половця. — Так, ніби ніколи в житті ліхтаря не бачив. Дивно...»

Вітько ще трохи повагався, а тоді обережно просунув голову в отвір.

У сусідній заглибині нікого не було. Тож він узяв ліхтарика в одну руку, лопату — в іншу і подерся нагору.

Ось і знайомий уже кущ шипшини, вигин Сули, ледь помітна дорога між болотами. На самісінькому обрії бовваніє Городище.

Але що це?

Вітько протер очі і знову поглянув у бік Городища. Він звик бачити над урвищем з десяток хат та й годі. А тепер перед Вітьковим зором на краю Городища підводилася справжня фортеця. З темними стінами, гостроверхими баштами і вежею. На стінах, схоже, метушилися якісь маленькі, мов комахи, постаті.

Вітько розгублено озирнувся. На перший погляд усе було звичне і знайоме. Проте лише на перший. Трава, здається, була вища і соковитіша. Дорога, що вела від Сули до воронівського лісу, начебто ніколи не знала тракторних траків. Та й сама Сула була куди повноводніша...

Позад нього почувся легкий шурхіт. Щось промайнуло в повітрі, навколо Вітькової шиї обвився зашморг і дужий ривок звалив хлопця на землю.

«От тобі й історія рідного краю...» — тільки і встиг подумати Вітько.

Зміїв вивідник

Коли Вітько прийшов до тями, виявилося, що він, мов теля, припнутий до крислатого берестка. За кілька метрів від нього виднілася заглибина, з котрої він щойно так необачно виліз. Неподалік стривожено переступав ногами сірий кінь, на котрому нещодавно бився юнак у вбранні давньоруського воїна. Кінь теж не зводив погляду із заглибини.

Але куди подівся сам господар цього коня? Що з ним трапилось? І, зрештою, що трапилося з самим Вітьком?

Хлопець із зусиллям повернув голову в один бік, у другий. Ніде нікого. Хіба що з десяток низькорослих, волохатих коненят знічено никали в перешийку між болотами та над берегом Сули.

Боліло плече, саднило в ліктях. Вітько спробував звільнитися. Однак марно — той, хто його зв'язав, очевидно, непогано розумівся на цій справі.

Зненацька сірий кінь стріпнув головою і радісно заіржав. Тієї ж миті із заглибини задом наперед вихопився юнак у давньоруському одязі. Щоправда, тепер його одяг був геть замазюканий глиною. Ледь вибравшись, юнак заходився гарячково скочувати до заглибини гранітні брили.

— Що ти... ви робите? — гукнув Вітько. — Там же моя печера!

Проте юнак так люто зиркнув у його бік, що Вітькові заціпило.

За кілька хвилин на місці заглибини виросла кам'яна гірка. Воїн витер з обличчя рясний піт і підійшов до Вітька. Зблизька він видавався ще молодшим. Русяве волосся вибилося з-під шолома, зеленкуваті очі допитливо роздивлялися свого полоненого. Металевий шолом був увігнутий у кількох місцях — мабуть, постраждав під час недавньої сутички з нападниками.

Воїн про щось запитав. Спочатку Вітько нічого не зрозумів, хоча більшість слів були йому знайомі. Лише після третього запитання нарешті збагнув, що воїн цікавиться, звідкіля він, Вітько, тут узявся.

— Звідсіля, — пояснив Вітько і кивнув у бік кам'яної гірки.

Воїн промовчав. Схоже, згоджувався з Вітьком. Тоді поцікавився, хто його сюди прислав.

— Ніхто, — відказав Вітько. — Я сам сюди вибрався.

Воїн насупився.

— Брешеш, — сказав він.

— Та не брешу, слово честі, не брешу! — вигукнув Вітько. — Я це... печеру розчищав. Щоб у ній можна було вивчати історію рідного краю. Аж тут зі стіни почулися якісь дивні звуки, розумієте? Я копнув лопатою, дивлюся — дірка. Ну, я