Читати книгу - "Сторожова застава"

через неї — і вибрався сюди.

Воїн уважно слухав Вітька. Скидалося на те, що йому теж не все було зрозуміло з мови полоненого. Нарешті помахом руки він зупинив Вітька.

— Все ясно, — сказав він. Точніше, Вітько здогадався, що саме це сказав воїн. — Ти прийшов у країну зі Змієвої нори.

— З якої Змієвої? — щиро здивувався Вітько. — Ніякої Змієвої нори я не знаю.

— Зате знаю я, — відказав воїн. — І бачив. Саме через цю нору, — він кивнув у бік гірки, — я щойно пробрався з нашого у ваш світ. Той Змій так лютував, аж земля здригалася.

— То, мабуть, був вертоліт, — висловив здогад Вітько.

— Це що — так звати твого Змія? — здивувався воїн.

— Та ні... Це вертоліт, та й годі. Ним літають.

Глузлива посмішка промайнула на обличчі воїна.

— Звісно, літають, бо у Змія — ого які крила! А от ти, бачу, чогось не доказуєш. То чи не Змієвим вивідником будеш?

— Я? — вражено запитав Вітько. — Я — вивідник?

— Та вже ж не я. Ну, гаразд, у Римові розберуться. Там одразу дізнаються, хто ти і звідкіля прибув у нашу країну.

Воїн підвівся і заходився ловити низькорослих коненят. Коненята хоркали і не давалися. Врешті воїн упіймав одного і підвів до Вітька. Відв'язав хлопця від дерева й наказав:

— Сідай. Поїдемо до Римова.

І знову прив'язав. Тепер уже до луки сідла. Тоді свиснув на свого сірого коня і той слухняно підбіг до нього.

Їхали без поспіху. Воїн то мугикав про себе якусь жваву пісеньку, то кишкав на лелек, які, ледь не чіпаючи їх крильми, перелітали з одного місця на інше.

Вітько їхав поруч з воїном і мовчав. Лише крутив головою на всі боки. Все, що він бачив, нагадувало йому два майже однакові малюнки з підписом: «Знайдіть, чим один малюнок відрізняється від іншого?»

Зрештою вони під'їхали до вузенької хиткої кладки, що була перекинута через нешироку річечку з мулким дном.

— Ця річка називається Портяна, — несподівано для самого себе сказав Вітько.

Воїн припинив мугикання і зауважив:

— Звісно, Портяна. А ще що ти знаєш?

— А далі буде Іржавиця, — відказав Вітько. — Така ж маленька, як і Портяна. А коли лісом піднятися нагору і повернути праворуч, то буде Воронівка... — І Вітько махнув рукою у той бік, де щойно за вербами сховалася фортеця.

У душі він плекав надію, що після цих слів воїн стане прихильнішим до нього, а затим і взагалі переконається, що він, Вітько Бубна, ніякий не чужинець на цій землі.

Проте воїн глузливо зиркнув на нього. Так, нібито спіймав на якійсь брехні.

— Воронівкою у нас і близько не пахне, — відказав він. — Там — Римів. Бачу, не все ви знаєте у своїй Змієвій країні.

Олешко і дід Овсій

З лісу вихопився чималий гурт озброєних вершників. Сонце тисячами люстерок спалахувало на їхніх шоломах. І від того сліпучого полиску, чи, можливо, від кінського тупоту, у повітря знялися зграї качок, що до того мирно плавали на розводдях.

Вершників набагато обігнав міцний білявий хлопчина, майже Вітьків ровесник.

— Живий! — радісно вигукував він. — Живий, Олешку!

І, не втримавшись, з розгону припав до грудей молодого воїна. Той поплескав його по плечу і м'яко відсторонив.

— Та вже ж не мертвий, Лидьку, — відказав він.— А коли не мертвий, то, звісно, що живий. А ви куди оце розігналися?

— Тобі на поміч,— сказав один з вершників, сивовусий, проте все ще кремезний дідуган. На відміну від решти вершників, він був у простій полотняній сорочці і таких самих штанях. — Тут Лидько такого наплів, що думали — все, клямка, не побачимо тебе більше.

Він витер чоло і полегшено зітхнув. Очевидно, хвилювався не менше за Лидька.

— Еге ж, не побачите, — жваво заперечив Олешко. — Ви ще мене, діду Овсію, не раз клясти будете.

— Це ж за що? — здивувався дід.

— А за те, що я у вас ще не одну грушу обтрушу.

Дід Овсій посерйознішав.

— Я тебе потрушу, — погрозив він. — Ноги повисмикую.

Вершники зареготали.

— Ану цитьте, скалозуби! — гримнув на них дід Овсій і знову звернувся до Олешка: — Ти мені краще скажи, навіщо парубків своїх відпустив?

— А що б ви, діду, самі вчинили? Вони ж намучилися, бо, як не є, три ночі не спали. То я їм кажу: їдьте, хлопці, а я того... Там, діду, я малину гарну надибав, та, на жаль, на всіх не вистачало. — Олешко всміхнувся. — Отож пасуся собі, аж глядь — у кущах над самісінькою Сулою щось ніби заворушилося. Не сподобалося те мені. Рушив я було туди, аби розвідати, що й до чого. Аж половці мені назустріч...

Дід Овсій з докором похитав головою.

— Твоє щастя, що Лидько саме вибрався на вежу і все побачив. А то була б тобі малина... А це хто з тобою?

— Ой, діду, ні за що не вгадаєте! Власне, це він мене і вирятував.

— Тебе? — недовірливо перепитав дід Овсій. — Оцей богатир? А де ж його меч?

— Гай, діду, мечем і дурень оборониться! А щоб від однієї твоєї появи половці розбіглися, як миші, — чули про таке? А від нього чкурнули, аж курява за ними здійнялася!

Дід Овсій посмикав себе за сивого вуса. Так, начебто не знав, що на це сказати.

— Брешеш ти все, — нарешті вирішив він.

Такої думки, схоже, були й інші воїни. Вони з недовірливими посмішками зиркали то на довготелесого, одягненого в панцир Олешка, то на його зіщуленого бранця.

— Це я брешу? — Олешко вдав, ніби страшенно обурився. — Ну, то слухайте! Б'юся я з тими половцями і відчуваю, що цього разу буде мені сутужнувато. Аж тут оцей ось, — він підштовхнув Вітька, — визирає з-за куща. Один з половців рвонув було за ним, та за хвилю повертається сам не свій — очі вибалушені, пика перекошена, ніби сів голим гузном на їжака... І так репетує, що моїх воріженьків як вітром здуло... — Олешко примруженими очима обвів своїх товаришів. — Признаюся, від тих слів я теж ледь не чкурнув слідом за ними.

Тепер уже вершники не приховували цікавості.