Читати книгу - "Казки народів світу"

Віттінггон.

Дехто з челяді почав був говорити: мовляв, нема чого віддавати такі скарби безрідному хлопцеві-кухарчукові. Проте недаремно містер Фіцуоррен славився своєю чесністю. Він твердо відповів:

— Боронь боже, щоб я взяв у нього хоч один гріш. Усе це належить йому.

І послав по Діка. А той саме чистив у кухні горщики.

Заходить Дік у контору, геть вимазаний сажею. А господар велить подати йому стільця, запрошує сідати. Дік думає: це для жарту, — мабуть, з нього посміятися хочуть. Каже:

— Не глузуйте з бідного сироти. Відпустіть на кухню. Там у мене ще роботи-роботи.

А купець йому:

— Та що ви, містере Віттінгтоне! Ми говоримо з вами без жартів. Вам нечувано пощастило, і я щиро цьому радий. Капітан продав вашу кішку берберійському цареві, і цар дав за неї коштовний скарб. Тепер ви куди багатші за мене. Бажаю вам щастя.

Потім містер Фіцуоррен попросив капітана відкрити скриньку з коштовностями і сказав:

— Тепер містерові Віттінгтону залишається тільки надійно примістити цей скарб.

Бідолашний Дік стояв збентежений і приголомшений радісною звісткою. Трохи отямившись, він почав просити господаря: нехай той візьме собі частину цього багатства, — воно ж бо дісталося йому, Дікові, тільки завдяки купцевій доброті.

— Ні, ні,— відповів містер Фіцуоррен. — Воно все ваше. І я не маю сумніву в тому, що ви зумієте вжити його собі на користь.

Тоді хлопець попросив про те саме господиню й міс Алісу, але й ті не схотіли взяти ані-найменшої частки скарбу. Кажуть:

— Ми раді вже з того, що вам, містере Віттінгтоне, так пощастило.

Але добросердний Дік не міг заспокоїтися. Він хотів, щоб усі навколо нього були раді й щасливі. Отож хлопець щедро обдарував капітана, його помічника, всіх слуг і навіть лиху куховарку.

Містер Фіцуоррен порадив йому викликати вмілого кравця і вдягнутися, як належить джентльменові. Потім запропонував хлопцеві: хай живе в його домі, доки знайде собі краще помешкання.

Віттінгтон причепурився, завив волосся, надягнув капелюха й пристойне вбрання — і всі побачили, що він хлопець гарний, аніскілечки не гірший за тих юнаків, які приходили в гості до містера Фіцуоррена. Досі міс Аліса тільки жаліла Діка. Тепер же вона придивилася до нього, і він припав їй до серця. Ну, а сам Дік тільки й думав про те, як би їй зробити приємне, і мало не щодня приносив подарунки.

Містер Фіцуоррен скоро помітив, що вони покохалися, — покликав їх і питає:

— То, може, ви одружитеся?

Молодята пораділи. Відповідають:

— Авжеж. Ми згодні.

Було призначено день шлюбу, і в церкву молодих супроводжували лорд-мер і цілий гурт найзначніших людей міста. Потім відбувся бучний весільний бенкет.

Люди розказують, що містер Віттінгтон та його дружина довіку жили багато й щасливо. У них було кілька дітей. Містер Віттінгтон став лондонським лорд-мером, а король Генріх V присвоїв йому рицарський титул.

А камінна статуя сера Річарда Віттінгтона до 1780 року прикрашала арку проти старовинної Ньюгейтської фортеці.

А дзвони церкви Бау-Черч ще й нині видзвонюють:

Постривай, не тікай,

Повернись, Віттінгтоне,

Майбутній лорд-мере Лондона!

ЧЕТВЕРО БРАТІВ-СИРІТ

Баскська народна казка

Зосталося сиротами четверо братів. Усе, що батько залишив їм перед смертю — це одна хлібина. Довелося йти на заробітки. От пішли вони, доходять до роздоріжжя та й кажуть: «Поділимо начетверо хлібину й розійдемося на чотири сторони. Але через сім років цього самого дня, о другій годині, зустріч на цьому ж місці».

І брати розійшлися в різні кінці.

Першому братові зустрівся звіздар.

От звіздар і питає:

— Куди ти йдеш, хлопче?

— Нас було четверо братів, а батько перед смертю залишив одну хлібину, от ми й розійшлися на заробітки.

— Я звіздар, і, якщо тобі подобається моє ремесло, я годуватиму тебе.

— Еге ж, подобається.

Так хлопець залишився із звіздарем.

Другому братові зустрівся кравець.

От кравець і питає:

— Куди ти йдеш, дитино?

— Нас четверо братів, а батько й мати померли, і я йду на заробітки.

— Я дам тобі хліб і навчу тебе свого ремесла, якщо воно тобі подобається.

— Еге ж, подобається.

І цей хлопець так само залишився з кравцем.

Третьому братові зустрівся мисливець.

От мисливець і питає:

— Куди це ти йдеш, синку?

— Нас четверо братів, осиротіли ми, і я йду на заробітки.

— Я дам тобі хліб, якщо схочеш навчитися мого ремесла.

— Еге ж, воно мені подобається.

І тоді третій хлопець залишився з мисливцем.

Четвертому братові зустрівся злодій.

От злодій і питає:

— Куди йдеш, синку?

— На заробітки, я сирота.

— Якщо хочеш, навчу тебе свого ремесла.

— А яке ж у тебе ремесло?

— Я злодій і навчу тебе красти.

— Е, це мені не подобається. Батько й мати казали, що красти погано.

— А я навчу. Схочеш — крастимеш, не схочеш — не крастимеш. Для науки збиратимеш бездоглядні речі.

— Якщо так, то навчи.

І хлопець залишився з ним.

На сьомий рік четверо братів зібралися там, де домовлялися. І почали розповідати, хто що робить.

— Я навчився звіздарства. І звіздар дав мені приладдя, аби я бачив усе, що схочу.

— А ти?

— Я навчився кравцювати, і кравець дав мені голку, яка будь-що може зшити.

— А ти? — спитали третього.

— Я навчився полювати, і мисливець дав мені рушницю, яка вбиває те, на що її наведеш.

— А ти? — спитали четвертого.

— Ну, мені й признатися сором.

А звіздар йому:

— Чом же тобі сором признатися, нехай ти навіть злодій?

— Та я, брате, якраз злодій.

— Гаразд, коли ми вже зібралися, є одне діло. Змій украв королівну, і король пообіцяв того, хто її поверне, зробити королем. Я знаю, де зараз дівчина.

А злодій:

— Якби я знав, де вона, я б її викрав.

А мисливець:

— Якби я побачив змія, я б його вбив.

Усі троє братів сказали кравцеві:

— Ходи, брате, й ти з нами, бо ми вже давно не були разом.

Пішли брати до королівського палацу. Там звіздар сказав королеві, що знає, де його дочка; але це за