Читати книгу - "Казки народів світу"

морем, і тому, щоб привезти дівчину, потрібен човен.

Король дав човна, і брати попливли. Прибилися вони до берега того краю, де змій жив. Звіздар і каже злодієві:

— Іди і викради її. А ми тут зачекаємо.

От злодій прокрався до змієвої оселі й викрав королівну. Не встиг він повернутися з нею до братів, як прокинувся змій і навздогін. Та тільки змій показався біля берега, мисливець стрельнув і вбив його. Змій гепнув так, аж земля затряслася, і від струсу в човні утворилась пробоїна.

Побачив кравець, що їхній човен ось-ось затоне, взяв голку і зашив пробоїну.

Привезли брати королівну до палацу. Звіздар і каже королеві:

— Віддайте доньку за мене, бо я знайшов її.

А злодій і собі:

— Віддайте за мене, бо я викрав її у змія.

А мисливець:

— А якби я не вбив змія? Він би пожер нас усіх. Тому віддайте за мене.

А кравець:

— Ні, за мене. Я зашив у човні пробоїну — інакше б він затонув.

Король не знав, що й відповісти братам. А тоді придумав нагородити кожного мішком золота.

Це було чи не було — не знаю, але казку на цьому кінчаю.

КЕНТЕН І МУХА

Бельгійська народна казка

У славному місті Лувені жив собі парубок Кентен. Його батько був ковалем, тож змалечку навчав хлопця ковальського ремесла.

Коли Кентен змужнів, то й сам став до горнила. Невдовзі з ковальчука виріс у вправного майстра, чиї підкови, шпаги та інші речі часом були справжнім витвором мистецтва. Батько, дивлячись на спритні рухи сина, радів і потай мріяв, що зможе спокійно дожити віку.

А син день при дні працював біля горнила великої печі. Він став м’язистим, дужим, засмаглим. Здавалося, полум’я та ковальське ремесло зачарували його.

Щовечора після важкої праці Кентен відпочивав на кам’яній лаві біля кузні. Вечірня прохолода лагідно огортала його натруджене і обпалене жаром тіло.

Молодому ковалеві цікаво було дивитися на карети з вельможними панами, що проїздили мимо, на безтурботних студентів та гарненьких панночок, котрі поверталися з міста додому.

Одна з-поміж панночок подобалася Кентенові найбільше. Коли він бачив її горду поставу, ясні очі, біле личко, облямоване строгою чорною наміткою, його серце починало битися дужче.

Щоразу, коли юнакові щастило вздріти красуню, його охоплювала радість, і відтак він цілісінький день щось весело наспівував. А якщо дівчина не з’являлася, він удавався в тугу, на батькові запитання відповідав невлад і люто гатив молотом по ковадлі.

Такий настрій сина турбував батька, але він не наважувався заговорити з ним про це.

А Кентен ніяк не осмілювався підступитись до юної панночки, яка заволоділа його серцем і думками, бо ж боявся, що вона просто насміється з нього.

Що далі, то дужче любив він дівчину, і йому за всяку ціну кортіло дізнатися, хто ж вона, ця славна панянка.

Отож він вирішив непомітно простежити за нею. Та якось Кентен побачив, що дівчина пройшла кількома вуличками і зупинилася перед багатим помешканням пана Бу, художника; його добре знали й шанували в місті. Дівчина взялася за мідну клямку, відчинила двері й хутко зникла в будинку.

Хлопець був у розпачі. Невже це донька пана Бу Магдалена, про яку ходили чутки, що вона гордячка і, до того ж, закохана в одного з найталановитіших учнів свого батька?

Отже, у Кентена, який мав тільки сильні руки і талант коваля, не було анінайменшої надії привернути до себе багату панянку.

Сумно й гірко було на душі у Кентена. Цілими днями ходив він, ходив у зажурі. А коли наставав вечір, хлопець підкрадався до будинку пана Бу, ховався за деревом і прикипав поглядом до вікна, сподіваючись угледіти хоча б легку тінь красуні у мерехтінні свічки.

Туга його ставала нестерпною. Юнакові так хотілося бути разом із Магдаленою!

І ось одного разу Кентен сказав батькові:

— Я знаю, що завдав тобі чимало прикростей. Але ж ти сам добре бачиш, що хоч мої руки й кують залізо, та серце мріє про інше. Тому я хочу покинути кузню й найнятися до пана Бу, який шукає помічника розтирати фарби. І тоді я житиму під одним дахом із тією, котру люблю.

— Ти що, сину, з глузду з’їхав? — промовив старий коваль. — Хіба не знаєш, що донька пана Бу — нерівня тобі? А ще кажуть, що незабаром вона має заручитися із молодим художником. Ти добрий коваль. Забудь, сину, Магдалену. Чи в Лувені бракує вродливих дівчат, котрі захочуть вийти за такого парубка, як ти? Тільки гукни — і від них одбою не буде.

— Батьку, не переконуйте мене. Я знаю, що завдаю вам болю, але я провідуватиму вас. Моя доля не в кузні, а в майстерні пана Бу.

І хоч як умовляв батько сина, той усе ж таки покинув дім.

У будинку господаря на Кентена чекала дуже невдячна робота. Щодня він замітав майстерню, чистив пензлі й палітри, розтирав і змішував фарби. А ночував у брудному закутку стайні. За ліжко йому правив оберемок соломи. Часто у стайні було холодно, аж вода у відрі замерзала. Але хлопець не скаржився. Адже він кожного дня міг бачити Магдалену, коли вона заходила до майстерні, щоб поцілувати батька. З часом Кентен усе пильніше приглядався до роботи художника. Багато цікавого й корисного дізнався він, слухаючи розмови знаменитого майстра з учнями. Незабаром юнак пізнав усі секрети малярства. Вечорами він намагався шматочком вугілля потайки відтворити лик Магдалени на голій стіні свого закутка.

Одного дня Магдалена вбігла до майстерні, обливаючись слізьми. Батько кинувся до неї і почав розпитувати, що сталося.

— Благаю, — мовила вона схлипуючи, — виженіть з дому вашого учня Ганса (а це той самий, що мав одружитися з дівчиною).

— Прогнати Ганса?! Нізащо в світі! Це один із найздібніших моїх учнів. Я вже доручаю йому грунтувати деякі полотна для моїх картин, а інколи й домалювати одяг. Нині ви сваритеся, а завтра помиритесь, і ти перша прибіжиш просити, щоб я прийняв його назад.

— Що ви, тату? Мені байдуже до його таланту, коли цей негідник перед нашими заручинами залицяється до іншої дівчини.

— А ти звідки знаєш?

— Я бачила на власні очі, а коли зажадала від нього пояснити все, то він як води в рот набрав.

І Магдалена впала на стілець, витираючи тоненькою хустинкою мокрі від сліз очі. Марно батько намагався її втішити.

Раптом хустинка впала додолу. Кентен поспішив її підняти. Перш ніж повернути хустинку красуні, він припав устами до клаптика тканини, сподіваючись, що цього ніхто не