Читати книгу - "Викрадач вічності"

Ніякий це був не голос, сказав він собі. Дошки рипнули під ногами, або ж травою прошелестіло сухе листя. Та коли він заходив у Дім, його пульс пришвидшився. Гарві згадав, що зайві запитання тут недолюблюють.

«Хіба не байдуже, справжнє це місце чи ні? — міркував Гарві. — Воно здається справжнім, то нащо перейматися?»

Переконавши сам себе, Гарві помчав у кухню, де пані Ґріффін уже викладала на стіл усілякі ласощі.

Бачене й небачене

— Ну, то ким ти сьогодні будеш? — поцікавився Венделл за обідом.

— Не знаю, — озвався Гарві, — а ти?

— Катом, — сказав його друг, усміхаючись ротом, повним спагеті. — Я вже навчився зав’язувати зашморг. Тепер треба лише знайти жертву, — він зиркнув на пані Ґріффін. — Усе відбувається швидко. Тіло падає, і — БАЦ! — шия ламається!

— Жах, — промовила старенька. — Чому хлопці завжди так люблять говорити про привидів, убивства та повішання?

— Бо це кльово, — сказав Венделл.

— Ви — чудовиська, — відповіла пані Ґріффін, ледь помітно всміхаючись. — Ось ви хто — маленькі чудовиська.

— Чудовисько в нас Гарві, — виправив її Венделл. — Я бачив, як він гострить зуби.

— Сьогодні місяць у повні? — спитав Гарві. Він розмазюкав круг рота кетчуп і почав сіпатись. — Дуже на це сподіваюся, бо я жадаю крові… свіжої крові.

— Чудово! — сказав Венделл. — Значить, ти — упир. Я вішатиму, а ти питимеш кров.

— Жах, — повторила пані Ґріффін. — Який жах.

Можливо, Дім почув Гарвіні слова, бо коли вони з Венделлом припленталися нагору й визирнули у вікно, в небі між голого віття дерев уже висів місяць, великий і білий, як посмішка черепа.

— Ти тільки поглянь! — вигукнув Гарві. — Я бачу кожен кратер. Нічого собі!

— О, це лише початок, — підморгнув Венделл.

Він повів Гарві у велику затхлу кімнату, завалену найрізноманітнішим одягом. Щось висіло на гачках і вішалках, щось лежало в кошиках, як акторські костюми. Одначе більшість шмаття була звалена на брудній підлозі. Аж ось Венделл відступив убік — і видовище, яке ховалося за його спиною, відкрилося в усій красі: стіна від стелі до підлоги була завішана масками. У Гарві перехопило дух.

— Звідки їх тут стільки? — ледь вимовив хлопчик, витріщаючись на калейдоскоп штучних облич.

— Пан Гуд їх колекціонує, — пояснив Венделл. — А одяг залишили діти, які жили тут до нас.

Одяг не зацікавив Гарві — усю його увагу прикули маски. Серед них, як серед сніжинок, годі було знайти дві однакові. Одні — дерев’яні чи пластикові, інші — з соломи, тканини, пап’є-маше. Деякі маски вигравали барвами, але траплялися й бліді, як пергамент, обличчя. Деякі мали такий гротескний вигляд, що сумнівів не лишалося — їх вирізьбили божевільні. Інші ж були настільки довершеними, що здавалися посмертними масками янголів. Були тут і клоуни, і лисиці, і черепи, оздоблені справжніми зубами, і навіть одна машкара з вирізьбленим полум’ям замість волосся.

— Вибирай, — сказав Венделл. — Вампір точно має бути. У мене завжди так: хоч по що я сюди йду, обов’язково знаходжу.

Гарві вирішив залишити вибір маски на десерт. Натомість він почав ритися в купі одягу, шукаючи костюм, у якому він скидався б на кажана. Гарві впіймав себе на думці про дітей, які лишили тут цей одяг. Хоча він і недолюблював уроки історії, та важко було не помітити, що деякі піджаки, сорочки, взуття та пояси вийшли з моди ще багато-багато років тому. Де тепер їхні власники? «Повмирали, — подумав він. — Або нині вони вже такі старі, що їм байдуже».

Від думок про мертвяків його вхопили дрижаки. Та чому б і ні? Це ж Геловін врешті-решт! А що за Геловін, якщо тебе не кидає в трясцю?

За кілька хвилин Гарві знайшов довгий чорний плащ, у якому комір стояв сторчака, і Венделл назвав його дуже вампірським. Задоволений своїм вибором, Гарві повернувся до стіни з обличчями. Він глянув на неї — і мало не тієї ж миті побачив маску, якої раніше не помічав. Бліде, з глибокими очницями — це було обличчя мерця, який щойно встав із могили. Гарві зняв маску та поміряв її. Наче для нього роблено!

Він повернувся до Венделла.

— Як я тобі? — спитав Гарві.

Його друг саме знайшов маску ката, і вона йому теж чудово пасувала.

— Огидний, як сам гріх.

— Супер.

На ґанку вишикувалася сімейка гарбузячих голів; імлисте повітря пахло вогнищем.

— А куди ми підемо випрошувати солодощі? — поцікавився Гарві. — У місто?

— Та ні, — відповів Венделл. — За межами Дому зараз ніякого Геловіну нема, забув? Просто обійдемо будинок, зайдемо з тилу.

— Та це ж зовсім недалеко, — розчарувався Гарві.

— Такої пізньої пори Дім частенько дивує несподіванками, — таємниче промовив Венделл. — Сам побачиш.

Гарві подивився на Дім крізь вузенькі очні прорізи маски: він загрозливо нависав над хлопцями чорною хмарою; гострий громовідвід впинався в небо — здавалося, такий шпичак може й зірки повиколювати.

— Ходімо, — сказав Венделл. — У нас попереду довга дорога.

«Довга дорога? — подумав Гарві. — Яка ще довга дорога? Звідси й до чорного ходу?»

Та Венделл знову мав рацію. Дім справді чаїв у собі безліч сюрпризів. Прогулянка, яка вдень тривала б зо дві хвилини, зараз перетворилася на просто-таки подорож… Гарві пожалкував, що не прихопив із собою ліхтарик і мапу. Листя під ногами шелестіло так, наче в ньому кишіло зміями, а дерева, що вдень ховали хлопців у затінку, без листя стали зовсім моторошними і здавалися виснаженими й голодними.

«І нащо воно мені? — думав Гарві, чвалаючи за Венделлом крізь темряву. — Холодно, неприємно…» — він запросто міг би додати до переліку ще й «страшно», але не хотів про це й думати.

Гарві саме збирався запропонувати вже вертатися, коли Венделл тицьнув пальцем у небо й засичав:

— Дивись!

Гарві задер голову. Просто над ними на тлі неба рухалася якась тінь — здавалося, вона щойно злетіла з найвищого карниза Дому. Місяць скрався за дах, тож годі було чекати, що він проллє світло на нічного літуна. Про форму істоти Гарві здогадувався лише за зірками, які вона затуляла, ширяючи чорним небом. Крила почвари були широкими, та надто подертими, щоб втримувати її на льоту. Складалося враження, що невідома потвора не летить, а повзе, чіпляючись за темряву, дряпається повітрям.

Гарві не встиг роздивитися як слід — наступної миті примара зникла.

— Що це було? — прошепотів він.

Відповіді він не почув: поки Гарві витріщався на небо, його товариш кудись здимів.

— Венделле, — прошепотів Гарві. — Венделле, ти де?

Ані слова у відповідь. Чулося тільки шурхотіння листя й стогін