Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"

Надто ж цієї миті: нестерпний тягар спекоти і війни навалився на море, на пісок, і ще цей крик чайок, які стрімко падали в небо. Вона обернулася до Матьє,їй хотілося йому сказати: «Я так люблю цю мелодію». Та вона промовчала: ану ж бо Івіш ненавидить «Португальську серенаду».

Руки Матьє завмерли, і книш розвалився.

— Я так люблю цю мелодію, — піднімаючи голову, сказав він. — Що воно таке?

— «Португальська серенада», — відказала Одета.

Вісімнадцята десять у Ґодесберзі. Старий чекав. В Анґулемі, в Марселі, в Ґані, в Дуврі гадали: «Що він там робить? Він уже вийшов? Розмовляє він з Гітлером чи ні? О цій годині мала б уже відбутися зустріч, може, вони вже владнали все удвох». І вони чекали. Старий теж чекав у своєму покої з напівопущеними шторами. Він був сам, ось він відригнув і підійшов до вікна. Схил пагорба спускався до річки, він був зелений і білий. Рейн був геть темний, він скидався на асфальтове шосе після дощу. Старий ще раз відригнув, в рот був кислий присмак. Він забарабанив пальцями по шибі, і довкруг нього закружляли наполохані мухи. Спекота була курна і біла, вона була помпезна, скептична і старомодна, це була спекота гофрованих комірців, епохи Фредеріка ІІ; в самісінькому пеклі цієї спеки нудився старий англієць, старий англієць епохи Едварда VII, а весь інший світ перебував у 1938 році. В Жюан-ле-Пені, 23 вересня 1938 року о дев'ятнадцятій десять, повнява жінка в білій полотняній сукні вмостилася на складаному стільці, зняла свої сонцезахисні окуляри і почала читати газету. То була «Пті нісуа», Одета Делорм пробігла очима заголовок, набраний великими літерами: «Зберігати спокій» і, придивившись, розгледіла підзаголовок: «Пан Чемберлен звертається з посланням до Гітлера». Вона запитала себе подумки: «Невже я справді боюся війни?» й подумала: «Ні. Ні: не насправді». Якби вона її насправді боялася, то зірвалася б із місця, побігла б на вокзал і кричала б, вимахуючи руками: «Не їдьте! Залишайтеся вдома!» На мить вона побачила себе, побачила, як вона кричить, випроставшись і піднявши руки, й у неї запаморочилося в голові. А потім вона відчула полегшення, бо нездатна була отак грубо й нескромно поводитися. Не до краю. Добра жіночка, французка, розсудлива і скромна, з цілою купою різних приписів, один із них — нічого не додумувати до краю. У темній кімнаті в Лаоні хирляве дівча, розлючене й обурене, з усіх своїх сил відкидало війну, відкидало сліпо й уперто. Одета казала: «Війна — це жахлива річ», вона казала: «Я ввесь час думаю про тих нещасних чоловіків, які йдуть на війну». Однак вона ще нічого не думала, вона чекала, без нетерпіння: вона знала, що незабаром їй скажуть усе, що потрібно думати, казати і робити. Коли її батька вбили, у 1918 році, їй сказали: це дуже добре, будьте мужньою, вона швидко навчилася із відчайдушною скорботою носити жалобний креп, дивитися на людей чистим поглядом сироти, чий батько поліг на війні. У 1924 році, коли в Марокко поранили її брата і він повернувся кульгавим, Одеті сказали: це дуже добре, не треба його надто жаліти; а за кілька років по тому Жак сказав їй: «Цікаво, я вважав Етьєна дужчим, він ніколи не звертав уваги на своє каліцтво, а тепер он геть скис». Жак піде на війну, Матьє піде на війну, й це буде дуже добре, вона була в цьому певна. Поки що газети ще вагалися; Жак сказав: «Це була б дурнувата війна», а «Кандід» писала: «Ми не будемо воювати лише тому, що судетські німці хочуть носити білі панчохи». Та незабаром країну охопить величезне обурення; палата депутатів одностайно схвалить політику уряду. «Жур» прославлятиме наших героїчних фронтовиків. А Жак скаже: «Робітники незрівнянні»; перехожі на вулицях шанобливо і по-змовницькому усміхатимуться одне одному: буде війна, Одетта теж погодиться з цим і буде в'язати вовняні шапочки під каски. Матьє був тут, здавалося, він слухає музику, він знав, що потрібно було думати насправді, та не казав цього. Він писав Івіш довжелезні листи по двадцять сторінок, щоб пояснити їй становище. Одеті ж він нічого не пояснював.

— Про що ти думаєш?

Одета здригнулася.

— Та… ні про що не думаю.

— Ви непослідовні, — зауважив Матьє. — Я ж вам відповів.

Всміхаючись, вона схилила голову; та в неї не було бажання розмовляти. Тепер він немов би враз прокинувся: він дивився на неї.

— В чому річ? — збентежено поспиталася вона.

Він не відповів. Він зачудовано сміявся.

— Ви оце якраз помітили, що я існую на світі? — запитала Одета. — І це вас вразило. Еге?

Коли Матьє сміявся, очі його ставали мов шпарини, він скидався на китайське дитинча.

— Гадаєте, вас можна не помітити? — поспитався він.

— Я ж не якась там пустунка, — відказала Одета.

— О ні. Просто не дуже балакучі та й годі. Крім того, ви робите все, аби про вас забули. Так от, це вам не вдалося: навіть коли ви зберігаєте поважний, пристойний вигляд, дивитеся на море і при цьому поводитеся тихенько, як миша, все ж таки відчувається, що ви тут. Отак. В театрі це називається ефектом присутности: в одних акторів це є, в інших нема. У вас воно є.

Щоки її стали гарячі.

— Вас зіпсували росіяни, — гостро сказала вона. — Присутність — це радше слов'янська риса. Не думаю, щоб це було в моєму амплуа.

Матьє поважно глянув на неї.

— Яке ж ваше амплуа? — поспитався він.

Одета відчула, як погляд її стривожився, очі забігали туди-сюди. Вона змусила себе дивитися спокійно й перевела погляд на свої ноги з лакованими нігтями. Вона не любила, коли говорили про неї.

— Я ж із буржуа, — весело сказала вона, — французьких буржуа, цікавого в мені мало.

Не треба було показувати себе перед ним такою переконаною; аби припинити цю розмову, вона рішуче додала:

— Яке завгодно.

Матьє не відповів. Вона скоса зиркнула на нього: його руки почали рити пісок. Подумки Одетта спитала себе, де ж це вона схибила. Так чи так, а він мусив би запротестувати, бодай із ввічливости.

За хвилю вона почула його м'який, хрипкуватий голос:

— А не важко бути ким завгодно?

— Я звикла, — відказала Одета.

— Ще б пак! А от я ще не звик.

— Таж ви не хто завгодно, — хутко відказала вона.

Матьє розглядав книша, якого він зліпив із піску. Цього разу йому вдалося виліпити прегарного книша, який стояв собі й не падав. Він змів його одним помахом руки.

— Ми завжди хто завгодно, — сказав він.

І засміявся:

— Це так по-дурному.