Читати книгу - "Йорґен + Анна = любов"

— тихо прошепотіла Анна, щоб тільки вчителька її почула. — 3 нашої школи…

— Що-о? Що! — вчителька почервоніла, мов буряк. — Про це треба негайно доповісти!

— Гм, — пробурмотіла Анна.

У горлі зашкребло. Такий то вже був день — плакати, коли хтось гнівався.

Учителька схилилася над Анною і тихенько запитала:

— Ти ж не зняла штани, Анно?

— О, так, зняла…

— Як??? — обурилася вчителька, а сама до себе пробурмотіла: «Бідолашна дитина».

— А що було робити? — виправдовувалася Анна.

— Про це треба негайно повідомити! Хто цей негідник, Анно?

— Уле, — прошепотіла Анна. — Уле з сьомого класу.

— Твій брат? — голос вчительки невпізнанно змінився. — Твій брат?

— Угу…

— Анно! — промовила вчителька суворим тоном, повільно й голосно цідячи слова. — Анно!!!

— У-у-у! — прорвалося з горла Анна, і вона посправжньому заридала, заливаючи потоками сліз фартух для тата. — У-ууу, у-ууу, у-ууу!

— Я не знаю, що це таке, — вчителька більше не сердилася. — Але це таке, чого я не розумію…

Ближче до кінця уроку вчителька вийшла з класу, щоб принести нитки для вишивання. Анна скористалася нагодою, вийняла свій потаємний щоденник і, затуляючись від решти учнів рукою, написала: Уле дурень, Уле дурень, Уле дурень… Списала всю сторінку великими літерами, та й не одну — багато сторінок. Це допомогло. Написавшись досхочу, Анна заспокоїлася. А тоді уклала код для Йорґена. Отакий: ЙОРЖ ОРЕЛ РОЛЬФ ҐЕОРҐ ЕХО НІНА.

Ніхто його не розгадає.

Задзвонило на перерву.

Анна й Беата хотіли підкласти облудний любовний лист у ранець Еллен, коли та обернеться до них спиною. Але зробити це було надзвичайно важко, бо позад Еллен весь час стовбичила Туне.

— Класно, що сьогодні не вивісили прапор на шкільному флагштоку, — сказала Анна, сподіваючись, що Еллен обернеться подивитися. Однак Еллен не обернулася.

— Я завтра маю день народження, ага, — сказала вона.

— О! — здивувалися Анна й Беата.

— До мене прийдуть гості!

— О!

— Мама веліла запросити й вас. Хоч я не дуже й хотіла. Приходьте на п’яту!

Знову дзвоник покликав на урок. Коротка перерва скінчилася, і дівчатка не встигли підкласти Еллен фальшивий любовний лист. Вирішили запхати до кишені її куртки — верхній одяг під час занять висів у коридорі.

— Хтось із нас попроситься під час уроку в туалет і підкладе, — запропонувала Анна. — Хто — я чи ти?

— Ти, — відповіла Беата. — Ти сильніша…

Тривав урок музики. Анна сиділа за останньою партою у ряду під вікнами й бачила все подвір’я. Надворі буяло сонце і весна.

Музику викладав молодий учитель. Він носив борідку, грав на гітарі й розповідав усілякі дивовижні речі. А того дня приніс платівки з записами пісень про кохання. Учитель був закоханий! Бо ж весна! — сказав він. Показав дітям світлину своєї коханої, щоб вони, передаючи одне одному, добре змогли її роздивитися. Кохана виявилася росіянкою.

— Ви цілувалися? — поцікавився Кнут.

— Еге ж, — відповів учитель, і всі засміялися.

— Багато разів, — додав учитель, і знову весь клас засміявся, окрім Анни.

— Хто поцілується сто разів, мусить одружитися, — ляпнув Кнут, і діти покотом покотилися від сміху.

Лише Анна не сміялася, сиділа поважна. Вона слухала зворушливі пісні про кохання. Співав чоловічий голос, а вона уявляла, що співак співав саме для неї.

Я тремчу

Від кохання!

Коли глянеш на мене,

Знаю я, що знаєш ти…

Анна нітрохи не сумнівалася, що кохає по-справжньому, як ото буває в дорослих або в телевізорі. Саме такими були її почуття…

Співак кілька разів проспівав приспів. Анні набігли на очі сльози. Не від смутку, а від зворушення. До туалету зовсім не хотілося, хотілося лише слухати, слухати…

Я тремчу

Від кохання!

Коли глянеш на мене,

Знаю я, що знаєш ти…

Вона теж тремтіла. Обвела поглядом своїх однокласників і відчула, як відрізняється від них. Бо кохає Йорґена Рюґе.

Уявила, ніби стоїть на великій сцені й співає цю пісню. Анна співала для Йорґена, а він сидів у першому ряду й слухав. Якою ж гарною вона була, очі блищали, а коли заспівала: …знаю я, що знаєш ти…, Йорґен підвівся і вигукнув: Я теж тебе кохаю, я теж кохаю!

Але ось платівка дограла до кінця. Даґ зняв зі своєї канапки скибку сиру, скотив сирні кульки й пожбурив у Анну.

Анна попросила в учителя дозволу піти в туалет.

— Якщо так нестерпно, то йди, звичайно…

У коридорі було порожньо й тихо. Безлюдний, він скидався на величезну залу. Анна побігла на пальчиках, здійнявши догори руки, — уявила себе балериною у балеті «Умираючий лебідь». У першому ряду сидів Йорґен, дивився, як помирає лебідка, і плакав. Бо ж Анна була такою прекрасною, з такими ясними очима!

Анна поклала листа в кишеню куртки Еллен і повернулася на урок музики, який вже підходив до кінця.

— Заспіваймо насамкінець пісню разом! — запропонував учитель.

— «Едельвейс»! — гукнула Анна.

— «Танець каченят», «Танець каченят»! — загукали інші, бо для каченят треба було стати в коло, тупотіти ногами і плескати в долоні.

— «Танець каченят», «Танець каченят»! — діти вистрибували з-за парт такою навалою, аж стільці полетіли шкереберть.

— Гаразд, — погодився учитель.

Але раптом розплакалася Сірі, бо в четвер помер її папужка, тож зі співчуття до її горя каченят не співали.

Задзвонив дзвоник. Урок закінчився.

— Поклала? — запитала Беата.

— Так!

— Я боюся…

— А Гельґа-Розбійниця не боялася!

Анна міцно стиснула кулаки. Яка цікава пригода, неймовірна пригода, майже як у англійській книжковій серії Стомпа, де йшлося про пригоди хлопчика Стейна Оскара Магелла Пауса Андерссона — власне, СТОМПА.

— Може, ліпше признатися, що то лист не від Йорґена, що ми його написали? — обережно запитала Беата.

— Отоді нам буде біда! — мовила Анна.

Дівчатка пильно придивлялися до Еллен, коли вона вийшла зі школи. Але Еллен, натягнувши лише один рукав куртки, саме простувала до них.

— Гарна погода, — озвалася Анна, треба ж було поводитися невимушено.

— Якась ти дивна сьогодні, — пирхнула Еллен.

Дівчата стояли й спостерігали за ловами. Ловив Уле. Бігаючи, хлопчисько щосили горланив і лише за один раунд упіймав аж чотирьох. У своїх жовтозелено-смугастих штанях він був найпрудкіший у шкільному дворі.

— Які чудові штани має твій брат, — завважила Еллен.

Анна змовчала. Йорґена ще ніхто не впіймав, хоч «ловців» гасало аж одинадцятеро.

— Ми довго теревенили вчора з новеньким, — сказала Еллен. — Коли ви вже пішли додому…

Анна далі мовчала. Уле гнався за Йорґеном. Жовто-зелено-смугасті штани навздогін за синьо-червоно-смугастою футболкою. Ближче, ближче, ось-ось…

— А я сиділа на його багажнику!

— Що?! — обернулася Анна, вуха їй почервоніли.

— Неправда! — втрутилася Беата. — Не було такого. Я вас бачила з кухонного вікна.

— Увесь час дивилася?

— Увесь час!

— Але він запитав