Читати книгу - "Йорґен + Анна = любов"

мене, чи не хотіла б я сісти до нього на багажник! — Еллен гойдалася на кінчиках пальців, і «кінський хвіст» гойдався у такт, довжелезний «кінський хвіст». А Йорґен таки упіймався.

— Ти справжнє опудало! Діряве решето!

— Не забудь, що в мене завтра день народження, — пирхнула Еллен.

Вона пронизливо глянула на Анну своїми майже жовтими очицями, а тоді розвернулася і попрямувала до Туне. Дівчата довго стояли, шепочучись, біля смітників. Час від часу кивали одна одній, показуючи пальцями на Анну з Беатою, — вочевидь, пліткували про них. Ось Еллен запхала руки до кишень.

— Вона руки в кишені запхала, — промовила Анна, яка стояла так, що могла це бачити.

Еллен вийняла щось з кишені й довго розглядала.

— Знайшла, — пробурмотіла Анна. — Роздивляється.

— Я боюся, — запхинькала Беата.

Раптом знову задзвенів дзвінок. Усі сторчголов кинулися до школи, стовпилися у дверях. У тисняві й штовханині Анна з Беатою загубили з очей Еллен і Туне.

На уроці рідної мови вчили тему про коми. Щоб показати, як важливо поставити кому на правильному місці, учителька розповіла давню історію. Жив собі колись один злочинець, якого мали повісити, бо всі вважали, ніби він щось там украв. Насправді ж злодієм був інший чоловік. Люди, які схопили злочинця, написали листа королю, просячи поради, що їм із ним робити. Король саме поїхав кудись у справах. І ось прийшла відповідь від володаря: «СТРАТИТИ, НЕ МОЖНА ПОМИЛУВАТИ». Злочинця повісили, бо ж таким було веління короля. Але, уявіть собі, король неправильно поставив кому в листі. Насправді мало бути: «СТРАТИТИ НЕ МОЖНА, ПОМИЛУВАТИ».

Моторошна історія! А якби Анна була злочинницею, і її арештували б за облудного любовного листа. І повісили б лише за те, що король не там поставив кому. Та ще й, можливо, у день їхнього з Йорґеном весілля, бо він теж її кохав і зізнався у цьому в справжньому листі. А коли б її повісили, Йорґен тяжко запечалився б і заприсягся ніколи більше в житті не одружуватися, і написав би вірша про кохання до неї, Анни Люнде…

Анні перехопило горло від таких сумних думок. Вона ще більше впевнилася у своїх щирих почуттях до Йорґена Рюґе. Йорґена з веснянками…

Коли вчителька закінчила розповідати про коми, Анна написала цидулку Беаті й кинула їй на парту. Ось таку: Я сьогодні заночую у тебе, разом повечеряємо. Якщо нам дозволять. І складемо план!

Беата відписала: Може, ліпше заночуємо в тебе? Ти не маєш бабусі!

Анна нашкрябала нову цидулку: Але ти не маєш брата і сестричок. До того ж у тебе смачніші вечері!

Беата кивнула, погоджуючись.

Анна вийняла крадькома таємний щоденник і записала приспів пісні, яку вони слухали на уроці музики. І ще написала: Я теж так вважаю. На уроці музики думалося усяке незвичайне. Цікаво, про що думає Йорґен?

Урок закінчився. Туне й Еллен вийшли попід руки з класу. Усю перерву вони простояли біля смітників, шепотілися, схилившись головами, і щось розглядали в пеналі Еллен. Напевно, любовного листа.

Анна грала у лови. Йорґен ніколи не наздоганяв її, коли був «ловцем». Вона теж ніколи не ловила його, але завжди знала, де він — Йорґена зраджував дзенькіт ключів, дзень-дзень. А одного разу Анна ледь не налетіла на нього.

— Вибач, — сказала вона, хоч навіть не торкнулася його.

Після уроків усі посідали на велосипеди й гайнули униз схилом по домівках. Анна поїхала з Беатою до її жовтого будинку. На ґанку дівчатка вклякнули й помолилися, щоб бабуся дозволила Анні заночувати у них. Вони мали укласти важливі плани, а це найкраще робити, коли змовники разом увесь день і сплять в одному ліжку вночі.

— Можна Анні повечеряти зі мною і заночувати? — запитала Беата.

Бабуся сиділа при вікні й дивилася на пустир, пагорб та дуб віддалік.

— Я не думаю, що…

— Ми помолилися Богові, щоб ви не відмовили, — встряла Анна.

— О! — сказала бабуся. — Тоді добре… Якщо Анні дозволять батьки.

Батьки Анни, звісно, не заперечували.

Дівчатка намастили собі хліб полуничним варенням і замкнулися в Беатиній кімнаті. Якийсь час вони не розмовляли, бо жували канапки. З’їли по дві скибки, а тоді Анна серйозно запитала:

— Ти також кохаєш Йорґена?

Беата завмерла. Глянула на останню канапку з варенням у руках, обережно поклала її на письмовий стіл і сказала:

— Так. Напевно…

Анна стерпла. Вона теж поклала свою недоїдену скибку поряд із Беатиною.

— Доведеться тягнути сірники, — промовила вона.

— Мабуть, доведеться…

Сірників не було, вирішили натомість кинути монетку.

— Я — орел, — сказала Анна.

— Я — решка, — сказала Беата.

Дівчатка почимчикували на кухню до бабусі. Бабуся сиділа біля вікна й визирала надвір.

— Щось там бачиш, бабусю? — запитала Беата.

— Бачу… Щойно Брюшлеттен пішла до крамниці на закупи.

— Ага! А маєш хвильку часу, щоб кинути нам монетку?

— Не годиться жбурляти грошима, — суворо дорікнула бабуся.

— Ми її відразу ж піднімемо з підлоги, — запевнила Беата.

— Що ж, гаразд, — погодилась бабуся і кинула монету на підлогу. Випав орел.

Анна зраділа, страшенно зраділа. Однак раділа б ще більше, якби не засмутилася Беата. Беата принишкла, втупилася застиглим поглядом у кухонну плиту.

— Але ж все по справедливості, — тихо мовила Анна.

— Гм, — буркнула Беата і втекла до своєї кімнати.

— Я буду коханою Йорґена, а ти можеш взяти за коханого Ейнара, — запропонувала Анна, щоб розвеселити подружку.

— Мені, мабуть, ніколи не дозволять мати коханого! — вигукнула Беата й пожбурила недоїдену канапку в кошик на сміття. — Бе! Бе-бе!

Анна вийняла хліб із кошика й поклала знову на стіл.

— Я так нині розгубилася, коли Уле верещав на весь світ, щоб я зняла штани, — озвалася вона. — Ледь не розплакалася посеред шкільного подвір’я…

— Правда?

— Ага… Але я подумки промовляла: морошка з вершками, а потім списала кілька сторінок у своєму зшитку: Уле дурень. Треба й тобі завести такий зошит, у якому можна записувати геть усе, це дуже допомагає від смутку.

— Правда?

— Щира правда!

Дівчатка доїли канапки. Треба складати план! Що робитиме Еллен з листом, і як про це довідатися?

— Зателефонуй до Туне й попроси її прийти до тебе в гості. Потім про все її випитаєш, а я підслуховуватиму з-під ліжка.

— Не надто добра ідея…

— Навпаки, дуже добра!

— Може, й так, — нехотячи згодилася Беата. — Але мені навряд чи дозволять…

— Згадай Гельґу-Розбійницю!

— Її убив однорукий бандит!

— Ніхто цього не знає напевно, це ж було у Франції! Я, скажімо, вірю, що Гельґа досі жива!

— Справді?

— Так, майже не сумніваюся.

Анна вийшла в передпокій, де стояв телефон. Беата неохоче потупцяла за