Читати книгу - "Пригоди Пелле Безхвостого"

панна Скіпка-Дражнилка

У хліву було по-старомодному затишно.

— Тут я раюю, — сказала Стíна-Здоровега. — Корови й телята — мої найкращі приятелі. Але тепер вони майже всі на пасовиську. Тільки Лиска не пішла пастися. Оті телятка, що стоять у загоні, її діти, їх звати Цятко й Рудько. Цілими днями вони тільки те й роблять, що мукають.

— Котрий із них Цятко? — спитав Пелле.

— Той, що з чорною цятою на лобі, — відповіла Стíна-Здоровега.

— Тоді Рудько той, у кого немає на лобі чорної цяти, — мовив Пелле.

— Молодчина, який ти тямущий, — похвалила його Стíна-Здоровега. — Нумо, оглянемо пацючі нори.

— А тут багато пацюків? — спитав Пелле.

— До лиха, — переконливо відповіла Стíна-Здоровега. — Осьдечки, наприклад, нора, яку я завжди називаю НОРА БУЧНИХ БЕНКЕТІВ. Якщо маєш спритні лапи, то наласуєшся досхочу. Одного дня я спопала аж п’ятьох гарненьких пацючків.

— Я зроду так не зумію, — зітхнув Пелле.

— Йой, наберись терпіння, — втішила його Стíна-Здоровега. — Ось виростеш і ловитимеш пацюків, аж гай густиме. Он там, між іншим, ще одна гарна нора, я називаю її АПЕТИТНА НОРА ГРИЗУНІВ ТЬМА-ТЬМУЩИКІВ, бо в ній мешкає ціла апетитна родина Тьма-Тьмущиків — тато, мама і двадцять семеро діток. Правда, сьогодні їх уже двадцять шість, бо ниньки вранці я одним поснідала… — і, згадавши смачний сніданок, Стíна-Здоровега облизалась. — А тепер ходімо далі, — сказала вона. — Бувай, Цятко!

— Бувай, Рудько! — сказав Пелле.

— Бувайте, Цятко й Рудько! — сказали обоє разом і подалися далі.

— Хочеш до хліва? — спитала Стíна-Здоровега.

— Е ні, як на мене, то свині страшенні нечупари, а хрюкають так, ніби не мають клепки в голові, — відповів Пелле. — Я краще подивився б стайню. Коні дуже приємні. В місті я приятелюю з конем пивовара. Коли ми здибуємось на вулиці, то неодмінно одне одного обнюхуємо.

У стайні, перебираючи ногами, стояв Старий Гнідко.

— Усі коні надворі, — сказала Стíна-Здоровега, — і Старому Гнідкові невесело на самоті. Та, здається, останнім часом він трохи застудився і через те його не пустили на пасовисько.

Тієї хвилі Старий Гнідко заіржав.

— Ну, звісно, в нього захриплий голос, — сказав Пелле. — Але який він милий!

— І добрий, — додала Стíна-Здоровега, підійшла ближче, заскочила в ясла й потерлася об м’якеньку мордочку Старого Гнідка.

— А в стайні є пацючі нори? — спитав Пелле.

— Лише одна, — відповіла Стíна-Здоровега. — Я називаю її ОСОБИСТА НОРА ЮНАСА, бо кіт Юнас, що живе в стайні, взяв на неї абонемент.

— Абонемент? А що це таке? — здивувався Пелле.

— А таке: він оголосив ту нору своєю, а мені не хотілося з ним зчиняти сварку. Втім, Юнас так рідко сюди приходить, що можна ловити й тут. Він погано вихований кіт, тюхтій і нечема.

Розказуючи про Юнаса, Стíна-Здоровега вивела Пелле надвір. І далі вони пішли чудовою алеєю, обабіч якої росли білокорі берези.

Аж тут ні сіло ні впало на дорозі з’явилась якась чорно-біла пташка та й замахала хвостиком перед самісіньким носом у Пелле. Він уже, було, подумав, що обід йому забезпечено, й погнався за нею. От-от — та й схопив би пташку в лапи, але вона, весело цвірінькаючи, блискавично пурхнула вгору. І так повторялося не раз: пташка здіймалася вгору й падала додолу, махаючи хвостиком, а Пелле насторожувався, розганявся, стрибав, але діставав облизня.

— Силкуєшся зловити панну Скіпку-Дражнилку? — спитала Стíна-Здоровега.

— Я? Та ні, — відповів Пелле, наче нічого й не сталося. — Просто люблю трішки пострибати. А до пташок мені байдужки!

— То й не забивай собі баки плисками, — сказала Стíна-Здоровега. — Вони нас, котів, лише дражнять. А тепер приляжмо на траву, бо мої старі лапи аж гудуть від утоми.

Десятий розділ

Велетенне сонечко

Праворуч від дороги простягався квітучий луг. Стíна-Здоровега й Пелле уляглися в квітах, які вигравали всіма барвами веселки. Там росли дзвіночки, поволі погойдуючись під легким літнім вітерцем, і лисички, що здалека тішили зір жовтизною, а серед них червоніли повні, м’які головки конюшини.

Аж ось прилетіла якась манюпуня, червона, в чорні крапочки комаха й сіла Стíні-Здоровезі просто на рожевого носа. Пелле замахнувся лапою, щоб ударити її, а та червона химера розгорнула крильця надвоє й полинула в синє небо.

— Що воно за дивина? — здивувався Пелле.

— То сонечко, — відповіла Стíна-Здоровега. — Сонечка добрі й нешкідливі, тож нехай сидять на моєму носі, скільки влізе.

Пелле позіхнув. Як він стомився! Але що це таке? Прилетіло якесь сонечко, чи не в сотню разів більше від попереднього, сіло навпроти Пелле й уп’ялося в нього очима.

— Це ти Пелле Безхвостий? — закричало воно.

— Та-а-ак, — відповів Пелле, тремтячи зі страху.

— Це ти приїхав на зелену травицю?

— Та-а-ак, — відповів Пелле, затремтівши від носа до… ой, я мало не сказав, до кінчика хвоста, хоч у нього хвоста не було.

— Ну то летімо пастися, — мовило сонечко, підхопило Пелле за загривок і понесло його з собою. Воно летіло над полями й лугами, над лісами й ставами, над хуторами й віллами, а під ним у повітрі гойдався Пелле. Та врешті-решт сонечко спустилося вниз і сіло на широкому лузі. Між двома березами містилася табличка, де величезними зеленими літерами було написано: «ПАСОВИСЬКО». Лесь з’явився і хлоп’як у білому піджачку, вдарив у гонг і закричав: «ПОРА ОБІДАТИ! ПОРА ОБІДАТИ!»

— Тепер пасися! — звеліло сонечко, й Пелле не зважився ослухатись. Він помітив навколо себе, може, з сотню котів, які просто запихалися травою.

— Та я ж ось-ось перетворюся на корову! — скрикнув Пелле. — Скоро й мукатиму!

Але зненацька він відчув, як йому на ніс, на праве вухо й на спину впало по мокрій краплині. А тоді вперіщив дощ!

«Це тому, що я наївся трави, — подумав Пелле. — Ху, як тут мокро!»

Нараз він прокинувся! (Ти ж, мабуть, здогадався, що, лежачи в траві, Пелле заснув, і вся ця пригода йому приснилася).

А чого мокро? Таж Стíна-Здоровега старанно його всього облизувала — і лице, й спину.

— Тут було сонечко? — спросоння спитав Пелле.

— Воно вже давно полетіло, — відповіла Стíна-Здоровега.

— А де ж поділося широке пасовисько? А табличка? А коти?

— То все тобі, шалапутику, наснилося, — відповіла Стíна-Здоровега. — А тепер пора вертатися додому, щоб не прогавити вечірнього молочка.

* * *

— Де це мій котусь так довго пропадав? — спитала Біргітта, коли Пелле повернувся додому. — Якби ти знав, скільки ми напереживалися!

— Здається, починається дощ, — сказав тато. — Мені вже крапнуло на носа.

— І мені, — сказав