Читати книгу - "Знак Зорро"

догану своїм слугам, якщо новий одяг був недостатньо добре ви-прасований, і витрачаючи багато часу на чищення чобіт.

Молодий чоловік проїхав чотири милі і потім, звернувши з великої дороги, поїхав вузькою курною стежиною, що вела до купи будинків, що знаходилися на деякій відстані, біля гори. Дон Дієго Вега мав намір відвідати дона Карлоса Пулідо.

Цей самий дон Карлос зазнав примх долі. Колись за станом, багатством і походженням він був першим після батька дона Дієго. Але припустився помилки, приєднавшись не до тієї політичної партії, до якої було б слід, і внаслідок цього втратив частину своїх великих земельних володінь, а збирачі податків набридали йому від імені губернатора доти, доки від його колишнього багатства не залишилися жалюгідні крихти; але успадкована ним гідність роду збереглася.

Цього ранку дон Карлос сидів на веранді гасієнди, роздумуючи над часами, що були йому не до вподоби. Дружина, донья Каталіна, кохання його юності і всього життя, була в будинку і віддавала накази слугам. Єдина дочка, сеньйорита Лоліта також була там і перебирала струпи гітари, мріючи, як тільки може мріяти вісімнадцятирічна дівчина. Дон Карлос підняв посивілу голову і глянув на стежину, що вилася вдалині. На ній він побачив невелику хмарку куряви. Вона підказала йому, що до гасієнди наближається якийсь самотній вершник. Дон Карлос з острахом очікував прибуття ще одного збирача податків.

Він прикрив рукою очі від сонця і почав уважно стежити за вершником. Помітивши, що той їде не поспішаючи, він зрадів, бо побачив, як сонце виблискувало на сріблі сідла і вуздечки, а дон Карлос знав, що при виконанні своїх обов’язків військові не користувалися такою багатою упряжжю.

Вершник зробив останній поворот і тепер його було добре видно з веранди будинку. Дон Карлос протер очі і знову глянув, щоб перевірити своє припущення. Навіть на такій відстані старий дон Карлос міг впізнати вершника.

— Це дон Дієго Вега, — прошепотів він. — Нехай допоможуть святі, щоб це послужило нарешті моїй долі на краще.

Він знав, що дон Дієго може їхати до нього тільки зі звичайним дружнім візитом, але все-таки і це матиме деяке значення, тому що, якщо стане відомо, що родина Вега перебуває в добрих стосунках з родиною Пулідо, то навіть правителі, що політиканствують, двічі подумають, перш ніж продовжувати турбувати дона Карлоса, бо Вега були силою в країні.

Дон Карлос вдарив у долоні. Тубілець вибіг з будинку, і хазяїн наказав йому опустити маркізи[7], щоб затінити куточок веранди, а потім принести стіл, кілька стільців, тістечка і вино.

Він повідомив також і жінок про те, що наближається дон Дієго Вега. Донья Каталіна відчула, як заспівало її серце, і вона сама почала наспівувати пісеньку, а сеньйорита Лоліта підбігла до вікна, щоб глянути на дорогу.

Коли дон Дієго зупинився перед сходинками веранди, тубілець очікував уже, щоб відвести його коня, а сам дон Карлос спустився сходинками і стояв у чеканні з простягнутою для вітання рукою.

— Я радий бачити вас гостем у моїй бідний гасієнді, доне Дієго, — сказав вій, коли молода людина, знімаючи свої рукавички, наблизилася до нього.

— Це довга і курна дорога, — вимовив дон Дієго. — Я жахливо стомлююся від такої довгої їзди верхи.

Дон Карлос ледь утримався, щоб не посміхнутися, тому що, звичайно, не їзда верхи на відстані чотирьох миль могла стомити молодого чоловіка знатної крові. Але він згадав про недостатню життєву енергію дона Дієго і не посміхнувся, щоб цим не образити його.

Він повів гостя до тінистого куточка веранди, запропонував дону Дієго вина і тістечок, очікуючи, щоб гість заговорив. За звичаєм того часу жінки залишалися у кімнатах будинку, не показуючись доти, доки гість не запитував про них або доки хазяїн будинку не кликав їх.

— Як справи в селі Реіна де Лос-Анджелес? — запитав дон Карлос. — Пройшло багато днів відтоді, як я був там.

— Все по-старому, — відповів дон Дієго, — за винятком того, що вчора ввечері цей сеньйор Зорро бився із сержантом, обеззброїв його і, вискочивши у вікно, зник. Вони не могли відшукати його слідів.

— Розумний негідник! — сказав дон Карлос. — Мені принаймні нема чого боятися його. Усі в Ель Каміно Реаль, думаю, знають, що я був позбавлений майже усього, що тільки могли віднести люди губернатора. Я очікую, що вони тепер віднімуть у мене і садибу.

— Гм! Цьому має бути покладено край, — сказав дон Дієго жвавіше, ніж звичайно.

Очі дона Карлоса просяяли. Якщо викликати в дона Дієго трохи співчуття, якщо хоч один член знатної родини Вега шепне губернаторові, переслідування припиняться негайно, тому що накази Вега виконували всі, незалежно від рангу.

Розділ VI

ДІЄГО ШУКАЄ НАРЕЧЕНУ

Дієго повільно потягував вино і дивився через стіл, а дон Карлос з подивом спостерігав за ним, передчуваючи щось, але не знаючи ще, на що очікувати.

— Я їхав під цим проклятим сонцем і по куряві не для того, щоб говорити з вами про сеньйора Зорро або про будь-якого іншого бандита, — сказав через якийсь час дон Дієго.

— Яка б не була ваша справа, я радий вітати кожного з вашої родини, кабальєро, — відгукнувся дон Карлос.

— Я мав учора вранці тривалу розмову з батьком, — продовжував дон Дієго. — Він сказав мені, що я наближаюся до двадцятип’ятирічного віку і що, на його думку, не виконую належним чином своїх обов’язків.

— Але, звичайно…

— Без сумніву, він знає! Мій батько — розумна людина.

— І жодна людина на світі не заперечуватиме цього, дон Дієго!

— Він переконав мене пробудитися і почати жити як належить. Я, очевидно, лише мріяв дотепер. Людина мого стану і багатства — ви вибачте мені, якщо я говорю це, — повинна робити все належним чином.

— Це прокляття суспільного становища, сеньйоре.

— Коли мій батько помре, я, як його єдиний син, успадкую його багатство. З цього боку все гаразд. Але що буде, якщо помру я? От про що запитує мій батько.

— Я розумію…

— Молода людина мого віку, — сказав він мені, — повинна мати дружину, господиню будинку, а також повинна — гм… — мати нащадків, щоб продовжувати давнє ім’я.

— Ніщо не може бути вірніше за це, — сказав дон Карлос.

— Отже, я вирішив одружитися.

— Ха! Це те, що мусить зробити кожна людина, дон Дієго. Я добре пам’ятаю, як упадав коло доньї Каталіни. Ми божеволіли, так хотіли кинутися в обійми один до одного, але її батько не віддавав її за мене. Мені було тільки сімнадцять років, і тому він, можливо, мав рацію. Але вам уже майже