Читати книгу - "Веселий ярмарок"

навіщо приклад? Чи варто вдруге відкривати Америку?

До того ж американські вояки нам можуть і не повірити на слово. Скажуть — пропаганда.

Тому настійно радимо «обмінятися досвідом» із колишніми недобитками третього рейху, котрі не так уже й давно нахабно практикувались на вимові слів «яйка», «млеко». А весною сорок п'ятого змушені були надривати австрійське горло чисто німецькою фразою:

— Гітлер капут!

А ще згодиться воякам США «інструктаж» колишніх військових найманців. їх по-різному називають: «зелені берети», «дикі гуси», «солдати удачі»... Назви різні — а суть одна: неприкритий тероризм.

Так от, усі оті «берети-гуси-невдахи» можуть продемонструвати свої зарубіжні візитки — гулі та синці, історія яких тісно пов'язана з вивченням іншомовних фраз типу: «Я хочу сигару!».

Хотіли хлопці сигари, а їм дали... прикурити.

В Нікарагуа й Анголі, на Сейшельських островах і на кордоні з Афганістаном...

Так дали, що тепер жоден зубний лікар не береться зарадити лихові.

Передні зуби збере — кутніх не вистачає...

Отака це фраза: «Я хочу сигару!».

Часом дуже небезпечна.

Але, на жаль, не всі про це знають. Ще є «сміливці», котрі вставляють цю фразу в солдатські розмовники.

Сидить пикатий, розгодований на щедрих пентагонівських харчах Боб, гортає англо-російський розмовник й по-учнівськи зазубрює:

— Я хо-тшу си-га-ру!

Й нікому йому підказати:

— Слухай, Боб! Кидай палити! Від радянських сигар тебе може заканудити...

І взагалі, курити — шкідливо для здоров'я!

Олексій Вусик

ФРАУ РОБИТЬ БІЗНЕС

Законодавцями моди здавна вважаються французькі модельєри.

Наскільки цей факт достовірний, автор стверджувати не береться, бо сам він носить переважно костюми мелітопольської швейної фабрики.

І все-таки...

За давньою, ніким не писаною традицією, модельєри цивілізованого світу найчастіше бувають повернуті обличчям до Франції.

Ми згадали про цей незаперечний факт ось із якого приводу.

Віднедавна законодавці французьких мод неждано-негадано почали переживати кризу. Затяжну і в глобальному масштабі...

Стали до них надходити невтішні вісті: мовляв, ота ваша елегантна й добротна продукція не знаходить збуту в країнах «Спільного ринку». Попит на ваші костюми, куртки та інший одяг останнім часом упав до рекордного рівня.

Перевірили — справді: лежать на прилавках і куртки, й модні молодіжні костюми... Припадають пилом у Федеративній Республіці Німеччині, в Голландії, Італії, Англії...

Раніш ішли на «ура», а тепер як відвернуло!

У французьких ательє негайно змінили фасони, пустили на пошиття ще модніші тканини, кинули на потік найкращих модельєрів, не пожаліли коштів на рекламу.

Минає місяць — картина та ж сама: не купують!

Півроку минає — весь товар, як і раніш, осідає на прилавках магазинів.

Що за морока?

В багатьох французьких ательє запахло банкрутством.

Керівництво знаменитих фірм змушене було терміново розіслати гінців у всі країни «Спільного ринку». Щоб вони, отже, понишпорили там по магазинах, поприслухалися між покупцями, звідки на модний одяг взялась така напасть? Чому він не знаходить збуту в тамтешніх магазинах?

Роз'їхалися гінці в усі кінці.

Довго не було ніяких вістей.

Аж ось приходить повідомлення з Федеративної Республіки Німеччини.

Коротеньке повідомлення, але воно одразу прояснило заплутано-зловісну ситуацію.

Виявляється, в усьому винна фрау К. (вона побажала не розголошувати свого прізвища).

У західнонімецькій газеті «Брілонер анцайгер» мадам К. вмістила таке оголошення:

«Прекрасні куртки для тих, хто має намір самовільно захопити незаселені будинки. Можна носити на обидва боки. Маскувальні барви оливкового й голубого кольору

Всього 62 марки 90 пфенігів. Тільки в мадам К.».

І адреса...

Не важко здогадатися, що, прочитавши цю рекламу, косяки бездомних юнаків і дівчат посунули до магазину фрау К.

Вишикувалася довжелезна черга. Кожний тримав у жмені заготовлені 62 марки й 90 пфенігів.

Ті, хто не мав такої суми, квапливо зайнявши чергу, кинулися позичати грошей у знайомих або ж родичів.

Фрау К. задоволено потирала долоні — на її рахунок попливли капітали не тільки з ФРН, а також із Нідерландів, Італії, Великобританії...

На модні французькі куртки майже ніхто не звертав уваги.

Бо в французьких куртках (хай вони будуть тричі елегантні!) приватний незаселений будинок займати небезпечно. Поліція вмить виявить непроханого «новосельця» й витягне бідолаху за ноги на асфальт.

Щоб знав своє законне місце в суспільстві «загального благоденства»!

Це в кращому випадку.

А в гіршому — може навіть застрелити, як це сталося з вісімнадцятирічним бездомним Клаусом-Юргеном Ратау на вулиці Бюловштрассе в Західному Берліні.

Кажуть, бізнес винахідливої фрау К. нині здорово процвітає.

Воно й не дивно!

Бо тільки в країнах «Спільного ринку» мільйони бездомних змушені шукати собі притулок на ночівлю у фанерних ящиках, попід мостами, в халупах з іржавої жерсті, а то й просто на тротуарі за два кроки від порожніх приватних будинків, власники яких вважають за краще не здавати житло в оренду, аби в такий спосіб ще більше підняти квартирну плату.

Тому метикована фрау К. й вирішила погріти руки на безпритульності своїх бездомних співвітчизників. Мовляв, поспішайте, громадяни! Купуйте маскувальні куртки! Вони хоч на ніч-дві захистять вас од свавілля поліції.

Отакий бізнес!

Іван Гайдай

УКЛІН БАБУСЯМ

Про те, що па звітно-виборних зборах нашого колгоспу можуть виникнути ускладнення із обранням мене бригадиром, я здогадувався. Тому завчасно із своїми хлопцями обговорили можливу ситуацію і про все домовилися. Тож, коли дійшло до моєї кандидатури, на трибуну вийшли Павло, потім Степан, Роман, Олекса, Сергій і так розхвалили мене, хоч до нагороди представляй. Як і було домовлено, після цих виступів Кіндрату Конопляному, що головував на зборах, мої-таки хлопці загукали:

— Досить, став на голосування!

Кіндратові мати б розумну голову та прислухатись, а він підвівся й каже:

— Чому це ви, жіночки, мовчите? Підходить вам такий бригадир?

— Підходить, хай буде,— почув я відразу кілька жіночих голосів.

— А все-таки,— не вгамовується Конопляний.— От ви, Меланіє Гнатівно,— звернувся до баби Комарихи,— що могли б сказати про Максима?

— Те, що й люди,— говорить вона.— Максима треба обирати на бригадира, кого ж іще? Чоловік він молодий, при здоров'ї, не те, що наш зоотехнік: вип'є чарку — і вже очі каламутні, язик заплітається. Яка то робота з нього? Не рівня він Максимові. Максим пляшку «Сибірської» на тому тижні випив у мене — і нічого йому, тільки вуха почервоніли. І ще, скажу вам,— чесна людина. Пообіцяв лантух зерна для качок — привіз, сам і до хати заніс.

У залі сміх, регіт, а Комарисі те байдуже, вийшла вже на трибуну і говорить, як по писаному читає.

— Про комірника, про Федота, цього не скажу, ні. Він безсоромна людина. До мене похмелятися бігає, а