Читати книгу - "Потапов, до дошки!"

— Ну, руками махаєш.

— Як же ти бачиш, що я руками махаю, якщо ти на мене не дивишся? — Женька подивився на Льонька таким поглядом, немов у чомусь його викрив: — От і зі сторінкою так. Тобі тільки здається, що ти її не бачиш, а насправді ти все бачиш, тільки бічним зором.

— А яка з цього користь? Адже прочитати я однаково не можу. Я ж нічого не зрозумів, — знизав плечима Льонько.

— Це тому, що вона в тебе відразу закодована в мозок іде. У журналі так і написано. Спочатку нічого не розумієш, зате потім зрозумієш, — авторитетно заявив Женька.

Коли Льонько переконався, що навчання йде за правилами, він трішки заспокоївся, але сумніви все-таки залишилися.

— А раптом я цей закодований текст потім не згадаю?

— Так ти для вірності його ще поглядом сфотографуй, як розвідники. Зосередься й дивися на нього хвилину, а я час засічу, — запропонував Женька.

— Скажеш отаке, хвилину. Я й так на нього вже скільки дивився, — недовірливо пробурчав Льонько.

— Так це ти просто так витріщався, а ти дивися пильно. Давай, засікаю!

Льонько витріщив очі і втупився у сторінку підручника.

— Сфотографував? — через хвилину запитав Женька.

— По-моєму, не дуже.

— Нічого, це миттєве забування. Про нього тут теж написано. Головне, не хвилюйся. У критичний момент у тебе все саме по собі в пам'яті спливе й без усяких зусиль згадається, — пообіцяв Женька.

— Ти думаєш? — із сумнівом запитав Льонько.

— Це не я думаю. Це передова наукова думка. Усе на благо людини. — Женька поважно поплескав по журнальних аркушах.

Із цього дня Льонько вперше відчув, що наука працює на його благо. Тепер він не засиджувався за уроками, як раніше. Варто йому було переглянути параграф зверху донизу і для закріплення сфотографувати поглядом, як він був вільний, а увечері чесно рапортував батькам, що уроки зроблено. Цілі два тижні він із насолодою втішався плодами науки, доки одного разу не настав критичний момент.

Коли на уроці історії він почув своє прізвище, то за старою звичкою занервував, але Женька підбадьорююче кивнув, і Льонько піднісся духом. Він повільно вийшов з-за парти й дуже повільно пішов до дошки, щоб у домашнього завдання був час згадатися, але із жахом зрозумів, що нічого саме по собі в його голові не спливає.

— Чого ж ти мовчиш, Потапов? — запитала Ніна Петрівна.

— Це він зосереджується, — з місця заступився за Льонька Женька.

Льонько із вдячністю подивився на друга. Той жестами показував: давай, давай. А чого там показувати? Льонько й сам із задоволенням видав би, якби йому було що. Урок по-зрадницькому не пригадувався. Коли Льонько зрозумів, що чекати йому доведеться надто довго, доки все спливе саме по собі, він став про себе промовляти: «Це критичний момент. Момент критичний». Але й це не допомогло.

— Так ти, виходить, уроку сьогодні не знаєш, — сказала Ніна Петрівна, і Льонько зрозумів, що це останній шанс що-небудь відповісти. І він відповів.

— Я вчив, — сказав Льонько таким трагічним голосом, що Ніна Петрівна просто не могла не поставити йому навідні запитання.

— Ну, добре, — сказала вона. — Хто командував російським флотом під час російсько-турецької війни?

І тут Льонько згадав. Сам по собі, без будь-яких зусиль сплив малюнок із підручника, на якому був зображений портрет адмірала з орденами і з підзорною трубою. Льонько так чітко уявив собі цю сторінку з портретом у лівому верхньому куті, начебто бачив перед собою фотографію, але весь жах був у тому, що на підпис під фотографією мислиннєвого проявника вже не вистачило. Він так розпливався, що розібрати його не було жодної можливості.

Льонько подивився на Женьку й зробив страшні очі. Женька зрозумів, що в їхній системі навчання сталася осічка. Треба було терміново виручати друга, і він показав на свої вуха.

Льонько засяяв. Ну звичайно, тепер він і сам згадав, що прізвище цього адмірала було пов'язане з вухами. Він ще давно хотів йому для наочності вуха домалювати, але не встиг, тому що став ультрарапідом і часу на те, щоб засиджуватися за уроками, в нього не було.

Льонько жваво вистрелив перше вухате прізвище, що саме по собі без будь-яких зусиль спливло в його пам'яті:

— Адмірал Ушинський.

— Хто-хто? — перепитала Ніна Петрівна таким тоном, що Льонько відразу зрозумів: спливло щось не те. Він у розпачі глянув на Женьку ще раз. Той з такою силою бив себе по вухах, начебто хотів, щоб вони зовсім відпали.

— П'єр Безухов, — відчеканив Льонько.

Що