Читати книгу - "Хроніки Південного"

підуть до її батьків, запитували, чи вона має розум, бо старша, а все одно не думає про те, що коїть і чим це все може скінчитися. І так довбали, доки вона не одягнулась і не вискочила за двері.

А тоді вже вони звернули увагу і на мене.

3

На довгі читання моралей було вже запізно, тому базар був конкретним. Вони cказали, що я просто осел, бо, певно, хочу зруйнувати своє життя, але мені чомусь здавалось, що я хочу його почати.

Вони казали, що я, мабуть, хочу стати батьком, і таким чином школи не закінчити, загнатися, виховуючи дитину, на що я спробував щось лепетати про презервативи.

Батьки казали, що я дурний, бо маю справи з такими нікчемними шльондрами. Я намагався пояснити, що вона зовсім не повія й зі всіма не гуляє, принаймні я про таке нічого не чув.

— Вона хотіла сюди прийти чи ти сам її запросив?

— Ну, я сам, а що?

— А те, що хай вона дорогу сюди забуде.

Корочє, все трапилось, наче в якомусь тупому анекдоті. Але я не був жодним персонажем з тих історій — ані коханцем, ані розлюченим чоловіком, — я просто був школярем, якому немов по пиці заїхали мокрою ганчіркою. Сиди вдома й роби уроки. Ось так до вісімнадцяти років і сиджу вдома та роблю уроки. Така моя функція. Я навіть не знав, що відповісти. Оправдовуватися? За що? Що діваху хотів? А це — зло? А що тоді добро? Сидіти над уроками і дрочити?

На другий день погнав я до Мінде. Той, такий весь задоволений, показує мені, як уже може сісти на шпагат. Ще трохи, і буде крутіший за Ван Дама. Особисто мені ті його шпагати здавались кумедними: витягуєшся, ноги задираєш… Можливо, вигляд у нього нічого такий, може, на когось це й справить враження, а якийсь слабак навіть в штани накладе, однак якби такий клоун потрапив у руки нормально накачаному чуваку, то вважай, йому повний капець.

— Молодець, — кажу йому. — Якби ще й з плакатами справи йшли так добре, то було б взагалі зашибісь.

— А до чого тут плакати?

— А до того, що ми тут качаємося, і бабки могли б качатися разом. Пам-пам-пам — м’язи ростуть, і відсотки тільки сипляться…

— Та що з тобою?

— Х*й на буксирі! Та роби ти свої шпагати, а я зараз мушу пригальмувати — погризся з батьками.

— Що трапилось?

— Та застукали мене з Едитою. Повернулися додому раніше, а там вона лежить гола…

— То ти вдома з дівками кувиркаєшся, а мені мозок виносиш, що наші плакати стоять без діла? Тільки на цьому тижні півкласу Томаса у п’ятнадцятій школі наші плакати купили, а ми до цього часу там нічого не продавали…

— Воно то так, тільки все одно здається, що все стоїть на місці без руху…

— Мені здається, щось інше тобі без руху стоїть, а не плакати. Гаразд, проїхали. А що батьки сказали?

Йой, і як мене замахали різні волохаті слабаки, які знаходять можливість повчати тебе не гірше матері, а ти знаходишся у такій жопі, що навіть не здатен нічого відповісти їм.

— Та що казали, що казали… казали, що я дітей нароблю.

— Треба було попросити, щоб навчили.

— Аякже! Сиджу там поруч і дивлюсь, чи правильно все роблю.

— І що тепер?

— Що, що. Виписали піздюлєй, пригрозили різними байками, казали, якщо буду ще чудити, то прикриють все — не дозволять ходити на тренування і взагалі нікуди. Тому тепер потрібно трошки посидіти спокійно.

— Та візьмеш і підеш собі. І що вони тобі зроблять? Не треба тут сцяти у штани.

— Так-то воно так, але, може, не треба з ними йти на ножі. Я ж не можу взяти й сказати батькам: дякую, було приємно — і бувайте. Я ж залежу від їхньої кишені і даху над головою. Тепер потрібно трошки посидіти спокійно. Нехай вважають, що все сталося випадково. Нехай думають, що вона сама до мене напросилась.

— Гаразд. А як тоді наші справи з Ригою?

— А що Рига? В нас ще бабок немає, щоб туди поїхати. Спочатку треба всю виручку за плакати позбирати. А з тими, що ми маємо, можемо з українцями щось замутити.

— Та фіг з тими українцями, що там з ними мутити, — відмахується Мінде.

Але наступного дня ми вже никалися на вокзалі в очікуванні потяга «Львів — Рига». Це навіть не потяг, а така собі торгова ятка на рейках. Українці, що не хочуть до Риги пертися, виходять з потяга, і просто тут, поруч з вокзалом, розкладають свій товар — маргарин, олію, масло. Розкладають усе просто на ящиках, в яких привезли свій товар, і торгують без жодних прилавків. А народ нормально купує в них, і нікого не хвилює радіація чи ще щось. Якщо вони самі це їдять і від того не вмирають, то й нам можна. Тепер на вокзалі ціну на туалет так загнули, бо вони всі там миються, одним словом — бардак розвели.

Ми вирішили зробити, як завжди: українці виходять з потяга, ти підрулюєш до когось із них і кажеш, що береш всю його торбу. Тоді заходиш за ріг, рахуєш, відстібуєш потрібну суму і далі тягнеш торбу зі собою. Тут нещодавно одного підстрелили, то всі тепер врівноважені, галасу не здіймають, можна спокійно побазарити і про ціну домовитися. Тобі теж потрібно хоч якийсь бариш отримати.

Однак цього разу весь вокзал заполонили бабці. Їх було стільки, що ми думали, вони просто сумки