Читати книгу - "П’ятий номер"

сонцем, його важке, чотирикутне, заспане обличчя освітлювалося сакраментальною усмішкою, ніби входив із тим сонцем у зговір. Сокотіли довкола кури, десь кудкав півень, знайшовши черв’яка, – брело городами ледаче, бо ще також не проспалося, літо…

Божевільний Сашко так його і сприймав: літо – це таке, що дихає, таке, що повне сонця, соку, глибокої сили, яка ховається в траві і в дереві. Примружуючи очі, божевільний бачив, як розтікається в жилах дерев зелена кров. Ловив якусь неповоротку думку, вперту і слизьку, а перед ним похитувалося гілля – зелений сік тік під корою, впливав у листя, витікав з нього в повітря й заливав околицю зеленим тремтливим світлом. Сашко застиг з розтуленим ротом: починав розуміти щось таке, чого не годен збагнути ніхто. Бо те, про що думав, було однією з найглибших таємниць, до якої, вважав, здатен долучитися тільки він, – те, про що не оповість навіть Міжнародній слідчій комісії, коли така з’явиться, навіть виїзній сесії МКЗПЛ, бо й туди, гадав, можуть проникнути покровителі й помічники Банди Злочинців Незвичайних. Чи не тому, міркував він, теля щоразу опинялося на волі, а ті, з Банди, неодмінно з нього кепкували. Але він мав одну думку і знав: її треба якнайпильніше приховати, принаймні для того, щоб покровителі й помічники Банди йому не перешкодили. Він може висловити цю думку лише так, щоб вуста його не зрухнулися, адже добре знав, чого шукав. Треба йому знайти, думав Сашко, бога дерев. Коли обламати гілля на богові дерев, сік потече тоді по корі і на околиці щось неодмінно відбудеться. Бог дерев – ось що важливе, стукотіло йому у скронях, зелена каламуть заповнювала мозок, бо він не міг так довго й натужно думати, але він радий і з того, до чого додумався. Відчуває, що десь глибоко, на дні, а може, й під дном, де живуть туго скручені у спіралі лінії, ховається вузлик, од нитки, яка має колись протягтись од того «глибокого» через п’яту до ноги, через ногу до живота, далі через тулуб до шиї, а відтак до голови. Тут уже буде зав’язано другого вузлика – божевільний Сашко береже його, як перлину, якою можна погратися й помилуватися. Береже тож оті два слова, які йому так тяжко далися, і легко не забуде їх, адже ці слова – бог дерев, а може, соромливо всміхається Сашко, тим богом дерев спробує стати він сам. Треба тільки правильно все робити, треба знати, як ламати гілля і яку при цьому співати пісню, – той сік має проллятися з дерева саме в його жили, заповнивши по вінця, відтак і постане вона – його глибока таємниця, те, що дасть йому силу здолати потім у великій боротьбі Банду Злочинців Незвичайних…

Степан Ювпак стоїть на ганку в обвислій біля грудей майці, в домашніх штанях з бамбухами біля колін; на ногах у нього пухнасті хутряні капці, які він сам і пошив. Обличчя його ще не прокинулося зі сну, через це очі попідпухали й дивляться з прижмурцем, але то не просто прижмурець – Степан розглядає власний двір хазяйським оком. Усе розставлено так, як волів він, і це сповнює Степана гордим задоволенням. У відчинені двері за спиною вивіюються запахи смаженого м’яса, біля плити стоїть кругла, аж обтічна, дружина. Йому подобається, як вона там чатує біля того м’яса, бо м’ясо готується для нього й родини. Йому подобається й сама вона: кругла й моторна, рідке волосся зачесане назад, із проділом посередині, волосся стягнуте вузлом на маківці – йому подобається і ця голова, і ця зачіска. Зараз погукає на нього і понесе до столу тарілки, а він любить той урочистий мент, коли сидить за столом і чекає на її послугу. Чи не через те повернув голову, щоб дружина могла побачити його орлиний профіль, і неголосно наказав, хай би хтось із хлопців злив йому на руки. Зійшов з ганку, неквапно скинув майку, охайно повісив її на бильце ганку і став над мискою, широко розставивши ноги. Зігнувся й виставив широкі, як лопати, долоні. Поливав Славко, Степан вряди-годи скошував око на вилицювате синове обличчя, у профіль ніс малого також малювався по-орлиному, сухі губенята складались у владну складку, очі були трохи каламутні – здавалося, у сина щось негаразд із зором. Це, однак. Степана не бентежило: такі очі мала його жінка, і перше, що він примітив у ній, – саме ці очі, які ніколи не дивилися просто. Це його, зрештою, й принадило до неї, бо несподівано відчув (це тоді, коли вперше її побачив) неясне, але дуже бажання вчинити так, щоб ті очі спрозоріли.

Це сталося тоді, коли вони опинилися сам на сам у березняку, тоді побачив він, що очі її ще більше скаламутніли – не очі, а брунатна мішанка, і це викликало в ньому приплив якогось незбагненного шалу. Раптом кинувся до дівчини, схопив обіруч і зламав отам-таки, в березняку, на зеленій, як сон траві – дика сила заграла в ньому, аж кожна жилочка затремтіла. Бажав одного: розвіяти ту каламуть, захотів дивовижної прозорості джерела, з якого пив, через це і вдивлявся пильно в неї в тому-таки березняку, а вона і не подумала йому опиратися, була ніби земля, в яку хлібороб урізується плугом чи лопатою. Над ними хиталося ясно-зелене гілля, було це навесні, довкола біло стояли і сяяли стовбури берез, і, підіймаючись до зелено-хмільних верховин, він таки побачив те, чого праг. Очі, котрі досі були наче брунатний кисіль, очі, в яких хотів утопити свій шал, почали й справді прочищатися, ніби джерело. Уздрів сліпучо-білі білки, карі обідки і чорні крапочки зорків – це було так разюче, що мало не розчавив їй пліч: у неї так і лишилися потім сліди всіх п’яти пальців на одному рамені і від п’яти – на другому. Це вирішило його долю, і Степан тоді вперше відчув задоволення людини, котра щось здобула, котра почала творити рід, а відтак здобуває щодо нього тверду відповідальність…

Степан втирається рушником, його тіло пружке та м’язисте, прочищені пори шкіри дихають вранішнім повітрям; сонце стоїть якраз навпроти, ще негаряче, але яскраве; пашать м’якою прохолодою городи, на них спочиває іще ранкова роса. Акація скинула на землю зайве листя, воно