Читати книгу - "П’ятий номер"

жовте й тонке, вітрець, що заскакує на подвір’я, звіває його, наче пух, – легке воно й шарудкаве.

Біля Степана стоїть мала його подобизна – Славко; Степан повертається до Славка, кидає позир, і той, помітивши батькову прихильність, шморкає носом.

– Папка, дай рубля на морс, – каже він і на всяк випадок відскакує вбік, бо не завжди може вгадати батькову реакцію. Але Степан і справді сьогодні благодушний; він кидає оком на річку, втонулу у верболозах, і на невелику смарагдову галявину біля води, а тоді милостиво цідить крізь зуби:

– Скажеш у хаті, дам!

7.

Андрій знову лежав, закинувши ноги на бильце ліжка; Валька сиділа в густо-жовтій плямі мертвуватого західного сонця; волосся мерхотіло в тому світлі; він дивився на волосся, а відтак і на широку спину, обтягнуту квітчастим платтям і перетиснуту посередині пружком станика. У кутку біля дверей закляк на низькому ослінці Горбатий, горб випнувся над головою, яка вклалася між долонь, сутінок розмивав його – став Горбатий як накопичення кругляків: горб, голова, груди, горбки колін. Сидів він босий, великі запорошені ступні стояли на неметеній підлозі, як два млинці. Очі його розплющувалися й пропадали – Горбатий сторожко подрімував.

– Ну, – сказала Валька, натискаючи продітими в очка ножиць пальцями, – що ж вирішив?

Горбатий розплющився, очі його стали круглі й мерехтливі. Андрій не відповідав. Дивився на стелю: білені, накладені одна на одну дошки, посередині два сволоки, теж білені, з одного звисає дріт, а на його кінці роздута прозора лампочка. Лампочка потрапляла в сонячну смугу, відбивалось у ній, вигинаючись жовтою скибкою, мале, розділене на чотири квадратики вікно. Там далі куток, у ньому ікона, майже потемнілий образ серед лискучих станіолевих прикрас; під нею суха, вощена квітка, пообіч безвільно звисав рушник.

Голову Андрієві стискало, як обценьками, але думок не мав. Відчував, що він у цій хаті зайвий, але не було сили встати й покинути її.

Горбатий знову опустив обличчя в поставлені руба долоні й приплющився. Андрій таки сів на ліжку, важко вминаючи іржаві пружини; Валька стругнула нігтя, ножиці дзвякнули. Повернулася боком – сонце трохи змістилося, і її постать тепер розділилася навпіл: одна золотиста – волосся, шия і плече, друга темна – темне волосся, шия, плаття і нога. Валька поклала ножиці, потягшись, дістала дзеркальце. Обличчя відбилось у люстерку: зведені дугами брови, ледь приморщений лоб між золотого намулу волосся.

Мовчання ставало нестерпне. Андрій устав, підійшов до відра (Горбатий у кутку здригнувся), взяв кварту й черпнув води. Була тепла і пахла йодом, він насилу проковтнув її, тоді поставив кварту. Валька підводила брову тушевим олівцем; Горбатий дивився з кутка – знизу вгору, чіпким, насмішкуватим поглядом. Андрієві здалося, що його віддавна переслідує цей погляд – погляд чи запах, подумав він, запах цього помешкання чи людей у ньому. Відчув, що його аж зморозило злегка; сонце вже не освітлювало Вальчиної постаті, він зустрівся раптом з нею очима, і вони потримали так зіткнутими погляди: одні вивідчі, трохи насторожені й гарні очі, а другі втомлені й тупі.

Андрій знову сів на ліжко, і на рип здригнулося кругле лице Горбатого.

– Ти б сказала йому, Валь, – мовив він, – щоб не розтовкував тобі ліжка.

– Що, тобі стільця мало? – спитала Валька. – І взагалі, чого ти ходиш? По-моєму, я тобі ясно сказала: запиши дитину, а тобі я й слова не скажу, бо я твоя жінка. Так само, як дитина, і нікуди від неї не дінешся…

Андрій мотнув головою – вдарив лобом у стиснуті кулаки.

– Не роби з меня дурня, Валь, – сказав чи простогнав. – Давай разом жить, але не моя це дитина…

– Коли б я був на твоєму місці, Валь, – поважно сказав Горбатий, і обличчя його зробилося святошне, – не дозволив би так з собою говорити.

– Я своє сказала, – мовила Валька й тоскно задивилась у вікно. – Хочеш зі мною жити, живи, як порадошний, не хочеш – он тобі двері, хай тебе мамочка годує.

– Я тобі гроші віддав, – глухо озвався Андрій.

– Скажи йому, Валь, – поважно прорік Горбатий, – що тих грошей, які він дав, вистачить раз підтертися.

– Ха-ха-ха! – засміялася Валька, показуючи лискучі зуби, які аж спалахнули у сонці. – Цей Петька як скаже, то послухаєш!

– Еге, – задоволено повторив Горбатий, – їх вистачить раз підтертися. А в тебе жінка й дитина – я за себе не кажу. Мені твоїх підтирок не тра, мені он за них серце розривається. Хіба не так, Валь?

– Петя в нас добрий, – сказала милостиво Валька. – Не те що ти, пес блудящий… Тягаєшся по світу, а потім мені ще й сцени влаштовуєш. А я, може, за тобою, паразитом, очі виплакала, он хай Петя скаже.

– По-моєму, – обізвався Андрій, – це ти з ним хотіла, аби я поїхав. Грошей для вас заробив.