Читати книгу - "220 маршрутів"

кожній дрібниці, сморід бруду й поту, який підтікав з-під гіпсового нарукавника в найменш відповідний момент, то, може, не виступав би так самовпевнено й не випинав героїчно груди? Та він — у щасливому невіданні, з перспективою ще двох тижнів вихідних — крокував пружно, з переможною ПОСМІШКОЮ на лиці, і поглядав навсібіч, перевіряючи, чи його тимчасова інвалідність справляє належне враження.

Не справляла. Зайняті своїми справами пацієнти не звертали на хлопця жодної уваги. Лише мати, затискаючи під пахвою документи з лікарні, які постійно вислизали, стрибала довкола, задавала сотні непотрібних питань і постійно щось на ньому поправляла. Хотіла під’їхати машиною під самісінькі вхідні двері, але Міколай на неї засичав:

— У мене рука зламана, а не нога! Дійду я до парковки!

Це було трохи неввічливо, але зараз Малий не думав про інших. Як герой дня він мав право трохи повередувати.

* * *

Телефон дзвонив уже кілька разів, та Міхал не поспішав підходити. Коли мати брала слухавку, крикнув:

— Мене нема! — і спокійно продовжив дивитися фільм на «НВО».

— Слухаю.

— Алло! Добрий вечір, це Ґвідо Шмідт. Вибачте за такий пізній дзвінок.

— Привіт, Ґвідо. Як справи?

— Дякую, добре. А Міхал вдома?

— На жаль, немає. Як Анжеліка?

— Усе гаразд. У нас чарівний синок.

— Чудово, вітаю.

— Дякую. Ви не знаєте, коли б я міг подзвонити, щоб застати Міхала? Здається, у нього щось із мобільним.

— Він має скоро повернутися. Спробуй передзвонити за годинку.

Поклавши слухавку, Йоланта Вербицька не приховувала обурення.

— Як ти міг?!

Міхал почувався винним і навіть не намагався витримати її погляд.

— Недоречна й дурна поведінка! — продовжувала мати, а він і далі дивився в телевізор. — Я сподіваюся, ти це розумієш?

— Ну, то чого ти мені підіграла?! — він спробував захиститися, перейшовши в напад.

— Не перевертай усе з ніг на голову! Я намагалася тебе вигородити. А ти змушуєш мене про це пожалкувати. Ми не можемо постійно вдавати, що тебе немає вдома. Хоч ти й справді останнім часом рідко тут буваєш, однак інколи таки з’являєшся!

— Могла б і не відповідати.

Мати зробила кільки вдихів-видихів, після чого заговорила повільно й тихо — як завжди, коли була дуже сердита:

— Я чекаю на дзвінок від батька. А тобі, здається, варто нагадати, що ми маємо певні обов’язки щодо своїх друзів.

— Ґвідо мені не друг. І ніколи ним не був.

— Він тобі, може, і ні. Але ти для нього напевно був другом. І скоріш за все, і далі ним лишаєшся. Ти був свідком на його весіллі. Чи це не свідчить про дружбу?

— Півроку тому! Не кожна дружба мусить тривати вічно! — Міхал відверто дратувався.

— Ні, не кожна, — тихо погодилась мати. — Безсумнівно. Але наші друзі, навіть колишні, заслуговують принаймні на дещицю поваги. Чому ти його уникаєш?

— Бо знаю, що він від мене хоче!

— Але він знову подзвонить. І що, мені знову доведеться брехати? Цього не буде. Так чи інакше, що б він не хотів, силою він тебе не змусить.

— Ну, ні.

— То відмовся.

— Ти не розумієш! Він хоче, щоб я став хресним його дитини! А це обов’язок до кінця життя! Набагато серйозніший, ніж бути свідком.

— Це насамперед велика честь. Для Ґвідо й Анжеліки ти досі дуже важлива людина. Тоді на містку ти, можливо, урятував їй життя. Вони тобі за це вдячні.

— І обтяжують мене цією своєю вдячністю! Зрозумій, для мене то був рефлекс. Ті вірші, які я писав для Ґвідо, а він дарував Анжеліці, були для Марти!

— Які вірші?

— Неважливо. А на містку? Ми навіть не знаємо, чи вона справді збиралася кидатися під потяг, чи мені просто здалося!

— Це не має значення. Тоді ти став героєм і здається, тобі це подобалося. То поводься й зараз по-чоловічому.

— Але мені лише сімнадцять! Я не готовий бути батьком! Навіть хрещеним. Ну, і — блін! — ти що, справді не розумієш? Я більше не маю причин туди їздити!

Звичайно ж, вона розуміла й бачила, що відбувається. Він не хотів їхати до Граєва, бо боявся зустрітися там з Мартою. І сумніви його вона теж поділяла. Йоля присіла біля Міхала і, щоб підтримати його, погладила по руці.

— У тебе є проблема. Але ж не можна тікати вічно. Подзвони Ґвідо й просто скажи, що ти не в змозі взяти на себе таку відповідальність. Відмовляти — це велике мистецтво. І колись треба нарешті опанувати його основи. Я впевнена, що в тебе вийде. Хоча, з іншого боку...

— О Боже! Є ще якийсь інший бік?! — глибоко зітхнув він.

— Думаю, ти не повинен йому відмовляти.

408 Мікрорайон Гурчевська

Майже суцільна смуга зелені (її перетинають лише дві широкі артерії: Лазенківська траса і проспект Вашингтона), що розпочинається за Африканською й широкою дугою садових ділянок тягнеться вздовж Міжнародної, переходить у луки на Камьонку, а потім — у Камьонківське озеро й Скаришевський парк, відділяє Саську Кемпу на сході й півночі, ніби притискаючи її до берегів Вісли. Далі розташувалися Грохув і Гоцлав[3], а на заході, на другому березі річки — центр Варшави.

Вони саме стояли в корку, повільно сунучи із Грохува на Саську Кемпу[4]. У