Читати книгу - "Прокляття дому"

Восени садівник обтинає всі кущі на кремнієвому бордюрі, а форзицію і бузок він обтинає наступної весни, відразу після цвітіння. Він виполює бур'яни біля троянд, він обтинає троянди, він бере у селян гній з-під худоби і удобрює перегноєм червоний глід, горіхове дерево і японську вишню, удобрює форзиції, бузок і рододендрони, влітку він підливає троянди і кущі двічі на день, перший раз — удосвіта, а вдруге — з настанням сутінків, на кожній галявині він встановлює поливалку, що по півгодини двічі на день розхитується навсібіч, перший раз — удосвіта, а вдруге — з настанням сутінків. Кожні два-три тижні садівник косить траву. Восени він відрізає довгою пилкою сухі гіллячки з великих дерев, викурює кротів, восени він згрібає з галявин листя і спалює його, наприкінці осені він висушує усі водогони в домі і закручує основний кран, узимку він напалює дім перед приїздом архітектора та його дружини і, поки вони в домі, знову вмикає воду.

Як гірко, що йому доводиться зараз усе закопувати. Майсенську порцеляну, колекцію олив'яних дзбанків та столове срібло. Наче війна розпочалася. Він і сам не знає, чи то він щось заховує, чи просто відкладає до свого повернення. Як не знає і того, чи не є і те, й інше практично тим самим. Він зараз узагалі знає набагато менше, ніж колись. Його дружина вже якось запаковувала перед самим приходом росіян власне цей посуд, ці олив'яні дзбанки і це столове срібло до ящиків, тільки тоді вона випливла з ящиками на середину озера й опустила все під воду, на мілину, про яку добре знала, бо багато плавала в озері. То було місце посеред озера, таке мілке, що влітку, запливаючи далеко-далеко, можна було зненацька заплутатися ногами в водоростях, а тоді вдати сміючись, ніби тонеш. Росіяни, шукаючи за схованими речами, додумалися тільки розколупати довгими тичками газон та порозривати клумби. І поки вони тицяли в землю, озеро неспішно змивало бруд зі скарбів, що лежали в надійному сховку. Нові мешканці дому матимуть, мабуть, більше часу для плавання.

Йому ще пощастило, що зима цього року така тепла, і він без проблем може ввігнати лопату в землю. Олив'яні дзбанки він закопує між корінням крислатого дуба, майсенську порцеляну — під ялиновими заростями, а столове срібло — на трояндовій клумбі, тут-таки біля дому. Спочивайте в мирі. За дві години він уже сидітиме з чорними від землі обідками під нігтями в електричці до Західного Берліна. Архітектор засипає вириті ями і питається себе, чи виростуть з олив'яних дзбанків нові олив'яні дзбанки, з тарілок і чашок — тарілки і чашки, а з виделок, ножів і ложок — виделки, ножі і ложки, уявляє собі, як вони похитуються серед троянд. Він розмірковує, чи не закопати йому врешті й лопату, а тоді закидати цю останню яму голими руками. Він справді вже не знає нічого з того, що знав колись: що можна вважати скарбом, а що — ні. Чи справді ощасливить його, якщо він повернеться, якщо повернеться, знайдена майсенська порцеляна, а може, більше ощасливить оця лопата за дві марки п'ятдесят, держак якої руки садівника натерли до блиску за останні двадцять років. Щоправда, такий дерев'яний держак так чи так знищать хробаки. Тож, подумавши, він не закопує лопату, відносить її, як звикло, назад до дровітні з садовим реманентом унизу над водою, там лопата вже двадцять років має своє місце між граблями, вилами, сапками і шуфлями. Він зачиняє дровітню, на ключі зблискує блешня, що її він раніше використовував на риболовлі, тоді знову підіймається пласкими кам'яними східцями догори, вішає ключ на дошку для ключів у передпокої, миє в ванні руки, за дві години він сидітиме з усе ще чорними від землі обідками під нігтями в електричці до Західного Берліна, востаннє виймає зі стіни корбу, щоб опустити віконниці, і зачиняє їх ізсередини за допомогою прихованого механізму, що його він вигадав іще в молодості, щоб посмішити дружину.

Він ще раз підіймається сходами нагору, друга, сьома і передостання сходинки риплять, минає кімнату дружини, звідти, як звикло, долинає запах м'яти і камфори, до його майстерні потрібно заходити через темну гардеробну кімнату-шафу, там він вмонтував невелике віконечко, напівкругле, затінене солом'яним дахом, ніби око — повіками, він зовсім недавно зауважив за цим віконцем куницю. Куниця зазирала в вічко до будинку, а він дивився в вічко назовні, і тварина, і людина на якусь мить завмерли, а тоді звіря шмигнуло геть. Два ряди по три шибки з матового скла, які він колись замовив для дверей у майстерню, востаннє зустрічають його тихеньким бряжчанням, він відчиняє двері і заходить досередини, зупиняється на хвилю біля кульмана і дивиться вниз на озеро, на столі ще лежать креслення першого спроектованої ним будівлі в центрі Берліна, то було його найважливіше замовлення, замовлення, що стало причиною його нещасть. У покрівлі товчуться куниці. Куниці залишаються.

Він знову спускається вниз, тепер риплять друга, п'ятнадцята і передостання сходинки, перила внизу він власноручно оздобив різьбленим виноградом. Зачиняю. У кишені брязкає ключ, що відчиняє і зачиняє усі двері дому, в тому числі й бджолярню та дровітню. Фірма «Цайс», надійний ключ, незмінна німецька якість аж по сьогоднішній день. Зачиняю. Прохід через велику кімнату, під ногами світлі плити з піщаника, п'ятнадцять на п'ятнадцять, клямка на дверях у передпокій мосяжна, зверху приплюснута, щоб зручно було класти долоню, на боках — виїмки, щоб не зісковзував великий палець, при натисненні клямка, як звикло, видає металеве зітхання, плити з піщаника в передпокої, тридцять на тридцять, на дверях до комірчини пурхають пташки, пурхають ось уже сто років, і квіти квітнуть сто років, звисає додолу виноград, райський город на дванадцятьох квадратних квадрах, тоді він зняв двері з завіс старої садиби, двері такі гарні, що зовсім забуваєш про щітки, віники, відра, ганчірки і скобила, заховані за ними. Спрямувати погляд, так він завжди вважав, спрямувати погляд. У кухні крапає вода з крана, треба закрутити. Визирнути через вітражні шибки на піщану доріжку і