Читати книгу - "Прокляття дому"

на дерева. Кольорове скло забарвлює в зелене навіть безлисті дерева, спрямувати погляд, перший день нового року, садівник ще спить, на доріжках нікого не видно. З новим роком. За дві години він сидітиме в електричці до Західного Берліна.

Позачиняти. Позачиняти, а ключ залишити в замку. Щоб вони його не виламували. Не вибивали двері, тільки щоб не гнули чи не розрізали ґрати, що захищають скло у вхідних дверях. Металеві прути помальовані червоною і чорною фарбою, так само були помальовані решітки в райх-школі мореплавства, яку він проектував, її висадили в повітря відразу після закінчення війни, ніхто не знає, навіщо. Позачиняти.

Досі до його професії належали три виміри: висота, ширина і глибина, він хотів будувати високо, широко й глибоко, проте зараз його наздогнав четвертий вимір — час, і тепер час проганяє його з рідних стін. Ми не беремо під арешт на вихідні, — сказав йому чоловік в уніформі та відпустив його на цей час, значить, вбивати його ніхто не збирається, йому просто треба поїхати звідси, покинути все, чкурнути подалі, забратися під три чорти: за дві години він сидітиме в електричці, що довезе його до Західного Берліна. Покарання як мінімум п'ять років, сказав чоловік в уніформі, за оту нещасну тонну гайок, що їх він купив за свої гроші на Заході задля будівництва на сході, тонна мосяжних гайок для найважливішої будови його життя: на Фрідріхштрасе у Берліні-Митте. Будівлі на замовлення держави, що тепер проганяє його геть. Зараз він знає набагато менше, ніж знав колись.

Його професія — проектувати батьківщину. Поставити навколо повітряного простору чотири стіни, вирвати кам'яними кігтями повітряний простір з усього, що росте і бринить, зафіксувати його. Батьківщина. Дім як третя шкіра, після дому з плоті та одягу. Рідна сторона. Доладно скроїти дім відповідно до потреб його власника. Їжа, куховарство, сон, вмивання, туалет, діти, гості, машина, сад. Все з переліченого — а може, й без одного-двох пунктів — обчислити в дереві, камені, склі, соломі та металі. Дати життю напрям, ногам — опору, очам — погляд, тиші — двері. А тут був його дім. Це ж для того, щоб посидіти тут із дружиною, він запроектував обидва стільці зі шкіряними сидіннями, це ж для того, щоб могти споглядати з дружиною захід сонця, він спорудив тут терасу з краєвидом на озеро, його з дружиною спільну радість приймати гостей видно було у великій кімнаті — там стояв довгий стіл, це ж для того, щоб вони не мерзли взимку, він замовив кахляну піч із Голландії, це для його та її втоми після катання на ковзанах — лавочка перед піччю, врешті-решт його креслення за кульманом, його майстерня. А тепер він мусив радіти, що просто зумів винести звідси ноги, скинув з себе третю шкіру і поспішає досягти рятівного Заходу, світячи нутрощами.

Коли ти перебуваєш на лінії ворога, завжди продумуй до дрібниць шляхи відступу. Це ще під час першої війни легше було сказати, ніж зробити. Вони ще скидали бомби на Париж, як у цепелін влучили, і він повільно почав втрачати висоту, поки врешті не опустився на дах стайні в якомусь бельгійському селі і не прикрив власної гондоли велетенською знесиленою оболонкою. Коли вони з товаришами виборсалися з-під тканини, то побачили на подвір'ї кілька курей, що порпалися в піску, на осонні спав кіт, і щойно тоді, коли селяни не розпочали по них стріляти, а принесли драбину, вони збагнули, що німці вже зайняли село. Атож, зовсім випадково їх не розстріляли, а дозволили спуститися бельгійською драбиною назад у життя. З цепеліна світ видавався кресленням, проте звисока неможливо було побачити лінію фронту. Село, якому вони завдячували своїм життям, для них називалося «німецька позиція», а для бельгійських селян воно називалося «рідною стороною», і не виключено, що лінія фронту проходила точнісінько між вусами сонного кота. Тоді він раз і назавжди зрозумів, що такого до міліметра вивіреного порятунку не буде вже ніколи. Він обходить дім з лівого боку, минає рододендрон, наступаючи на решітку, якою він захистив під час другої війни всі вікна в підвалі. «Протиповітряна оборона Mannesmann» можна прочитати на решітці, напис видно і зараз, у мирний час. У другу війну він уже був застарий для боїв, проте по-своєму розширив власну позицію. Завжди нападай з сонцем за спиною — так звучало перше правило повітряного бою.

Уранці промені сонця ковзнули по сосні перед домом, це означало, що погода весь день буде гарною, в такий час тераса ще лежала в затінку будинку, а масло на столі зі сніданком ще не тануло. Сонце весь день світило на обидві галявини ліворуч і праворуч від доріжки, що вела вниз до води, сестри його дружини та їхні діти лежали чи сиділи на траві, гралися, спали, читали, сонячні плями вкривали доріжку аж донизу, сонце пробивалося крізь листя дуба, крізь ялинову хвою і ліщинові кущі на сходи з вісьмома маршами по вісім сходинок, ламаний піщаник, природний камінь, а внизу біля озера сонце потрапляло крізь віти вільх на вогку, аж чорну землю над озером тільки зрідка, що ближче підходити до гладенької поверхні озера, то гучніше шуміло листя, то більше затінку ставало довкола, майже темно, протиповітряна оборона Mannesmann, однак усе це тільки для того, щоб із першим же кроком на місток в озеро засліпити відпочивальника, котрий рухався до краю мостика між сонцем і водою, і крім нього — нічого, що могло б відкидати тінь. Отут уже сонце накидалося на нього, на нього і на озеро, а озеро відбивало світло сонця, і той, хто всідався чи лягав на краю мостика, міг спостерігати за цією грою, можливо, виймав з долоні скалку, яку загнав необачно, сідаючи або лягаючи, вдихав запах смоляної фарби, що нею був просякнутий дерев'яний місток, слухав хлюпання човна під тентом, тихеньке дзеленчання ланцюга, яким було припнуто човна, дивився на непорушних рибин у прозорій воді, на раків, що повзли по дні, відчував ступнями, ногами, животом тепло дощок, вдихав запах власної шкіри, лежав собі там чи сидів і мружив від яскравого сонця очі. І навіть із заплющеними налитими кров'ю