Читати книгу - "Поєдинок у Чорному лісі"

Не можна, щоб нас бачили разом. Здається, що хтось пильно стежить за всіма, хто зі мною контактує…

Максименко розповів Тарасу про трагедійну смерть родини Мусія Батюка.

— Твій Марчук має рацію, — мовив Тарас, вислухавши розповідь. — Дядько сам розповів у селі про все… От бандити і помстилися.

— А як не розповів? А як тут вистежили?

— Хай так. Але ж не можна, щоб начальник обласного відділення конспірувався в місті… Ще чого не вистачало! Може, ще й зустрічатися на конспіративній квартирі?

— З тобою — так! Йдеш на відповідальне завдання, а я відповідаю за тебе головою… Та справа не лише у відповідальності… Дорогий ти мені, друже! Навіть і не уявляю, як житиму, коли «розкусять» тебе ті головорізи… Ось сьогодні Марчук сказав, що у мене зайвина емоцій, нерви розладналися, бо сльозину в моїх очах запомітив… А справа ж не в нервах, Тарасе. Душу живу маю…

— Можеш покластися на мене, — поспішив запевнити його Тарас, помітивши особливу розчуленість товариша. — Зроблю все можливе і неможливе навіть, аби все було гаразд.

— Вірю в твій розвідницький талант, — сказав Максименко. — Дружину з сином одправиш додому одразу, як отримаєш розпорядження вирушати до лісу.

— Спробую! 3 твоєю допомогою, звичайно, — усміхнувся Сокрута.

Час непомітно спливав у споминах. Кім, набавившись плюшевим ведмедиком, дарованим Максименком, тихенько заснув на канапі, обійнявши іграшку. Дорослі ж сиділи за столом, не наважуючись розійтись, хоч була вже доволі пізня година. За пляшкою старого угорського вина, яку роздобув Максименко, неквапно текла розмова. Друзям було що згадати. Зіна з м'якою усмішкою слухала їх обох. Згадували найбільше Тарасову глибоку розвідку, коли він з радисткою Ксенею Костецькою пройшов мало не всі нетрі Чорного лісу в пошуках фашистських підземних лабораторій, де за донесенням з центру велись якісь біологічні дослідження над в'язнями концтаборів. Тарас нині вкотре пригадував подробиці тих небезпечних мандрів. Розповів, як Ксеня, ця ясноока, худенька дівчина, порятувала його, коли він, провалившись у болотяну твань по груди, вже, було, втратив всякі надії на порятунок.

— Стирчу я в тій гливкій, смердючій драглистій купелі, чую, як поволі засмоктує мене той чорний холодець, — розповідає Тарас. — А вона, бідолашна, метушиться на крихітному острівцеві, де росли два-три дерева та ще чагарі колючі стирчали. «Не ворушись, милий, — гукає, — прошу тебе лише, не ворушись, бо зовсім затягне…» А як тут не будеш ворушитись, як поволі поглинає тебе та клята трясовина, з кожним порухом і справді все глибше та глибше? Чую, як поволі йду в саму чортову хлипанину, болото сопе, схлипує, мов плямкає, вже смакуючи мною… Грузну вже по саму шию, і руки мені судомить… А бачу, як Ксеня почепиться то на одну гілку, то на іншу, а гілля лиш пригинається під нею — легесенька ж була, та й сил їй бракувало — не піддається жодна гілка. Бачу її марні зусилля, чую її благання: «Тільки не ворушись, миленький». І така смертельна туга мене охопила. Голову одкинув назад, щоб легше дихати було, бачу небо, низьке, сіре, похмуре, а таким звабним воно мені видалось. Якась болотняна пташка вгорі пролітала, як я їй заздрив! «Ну, — думаю, — годі борсатись, зараз рвонусь востаннє, хай поглинає…» «Прощай, Ксеню, — кричу, — вибирайся звідси і вертай до загону…» Ще ж нічого тоді не розвідали ми, завдання не виконали… Отак по-дурному мушу згинути… А вона ледь не плаче, гойдається на тих гілках… Вже багнина мені по саме підборіддя сягає…

— Який жах! — здригається Зіна, бо їй стає моторошно від уяви такого страхіття. — Ти ніколи мені не розповідав про це…

— Зараз же розповідаю, — усміхнувся Тарас. — Колись і Кіму розповім… Так от, чую, прийшла моя остання хвилина… Коли це чую — хрясь! Вломилась врешті гілляка… Вже не бачу яка — мала, велика… Ніяк мені стежити… Чув тільки важкий удар тіла об землю… Ксеня, виявляється, до чого додумалась… Бачить, що не піддаються гілки її вазі, то вона видерлась на саму верхівку дерева, та й стрибнула на нижню гілку, та і вломилась… Ксеня ногу підвернула, але не зважала на біль, мерщій за гілку і до мене… Півтори години вивільняла мене з болотяного полону. Неохоче відпускало мене болото — по міліметру, спочатку навіть зовсім не вивільнявся я, лиш тримався за гілляку… А Ксеня, тримаючи рятівну опору, стояла, напружившись вся, зуби зціпивши… Уявляю, який біль вона перемагала! Коли врешті виповз я з твані, геть задубілий, зуб на зуб не попадав, — адже це в листопаді вже було, болото світаннями вкривалося вже легкою памороззю, — Ксеня глянула на мене таким просвітленим, щасливим поглядом і впала непритомна… Больовий шок… Вона віддала всі свої крихітні сили на мій порятунок… Відхекався я двома-трьома видихами і до неї… Скроні тру їй, на обличчя каламутну водицю хлюпаю… Одкриває очі. «Живий?» — питає і знову поринає в непам'ять… Я її, бідолашну, торсаю щосили… «Не вмирай!» — заклинально кричу, бо здалося мені, що вмирає вона в мене на руках… Коли це розплющила свої волошкові очі, дивиться на мене, мов на новонародженого… Ти, Іване, не повіриш, але відчув я себе і справді малим дитям при ній… Заплакав я, мов те дитятко, замурзюканим лобом в руки її ледь теплі тичусь… А вона, зовсім квола і безпорадна, погладжує мене по голові, волосся моє куйовдить… «Живий, — шепоче втішно, — живий…» Підвів я її, а вона на ногу не може стати… Вивих… Нога розбухла… Оддихався я трохи, звалив її на плечі, рацію і наші клумаки — все на себе згріб і почвалав, сторожко ступаючи, бодай вже вдвох не пірнути в те проклятуще болото… Йшов кілька годин, доки не відчув твердий грунт під ногами… Відпочив з півгодини — і далі… Двадцять кілометрів до найближчого хуторця… Прийшов поночі, стукаю в віконце крайньої хати, порушуючи всяку конспірацію… Одкриває тітка… «Мерщій, — благаю, — фельдшера чи знахаря, чи дідька