Читати книгу - "Поцілунок Елли Фіцджеральд"

ніколи — так вглядатися у кожне слово.. На білій, трохи пожовклій обкладинці напис чорним: «Марсель Карне» вгорі, і нижче, в чорній рамці, сцена з фільму: посередині жінка в ролі статуї якоїсь грецької богині в білій хламиді.. і чоловік у білому балахоні приніс букет троянд до її ніг, сів і наче задрімав.. Це все на вулиці, за статуєю — силует великого міста, грубо намальований задник на сцені якогось балагану.. І збоку Арлекін з гітарою, вечір над Сеною.. І внизу рік.. Боже.. 70-й..

Я вже який вечір поспіль не можу від неї відірватись.. Кожен рядок.. Як я впізнаю оці всі рідні декорації.. Але ось що подумав ще тоді, як ішов лісом до тебе. Що я більше нічого не бачив у той далекий час.. Не бачив ні тих буків, ні того листя.. А там було, мабуть, повно опеньків.. Я йшов.. Що було тоді в моїй голові?.. Не бачити нічого довкола.. Усе, як уві сні.. Мені треба було перейти до тебе через ліс, і я йшов.. І навіть ті два фільми Марселя Карне важко пригадую.. Хіба що назви.. Брязкає в темряві штора над дверима.. поволі розгоряється світло.. А тоді повільне шурхання підошов на виході.. Але ж там було сказано вже все про нас, все.. Ми пішли, може, інакше.. І переступили ніби ці декорації.. Ці дерев’яні колони, зумисне легкі камені, картонні дерева, сумні чи веселі маски, ми були ніби геть інакші.. Але ти чомусь повів мене саме на ті фільми.. Там доля.. вона завжди сидить у старих запилених декораціях, десь в глухому кутку, за ширмами на коліщатках, і чекає, поки ти, або ти, або ти не налюбуєшся собою — ти це хотів мені сказати?.. Час постарався проти Карне.. Може, й правий був Антоніоні.. Але тепер.. Ось — книжечка в білій палітурці у моїй руці.. Тут записана моя доля.. Її граматика і синтаксис — не по-людськи досконалі.. Її граматика і синтаксис — не по-людськи досконалі.. Я не можу більше читати.. Що далі?.. Торкаюся щокою ледь пожовклої сторінки: гострий запах світла з того часу..

Чи ти пам’ятаєш кінотеатрик у центрі, біля міських залізничних кас?.. Недавно на «Форумі» я слухав молодих поетів у залі театру «Воскресіння».. Людей було мало, напівтемрява, угорі якась підсліпкувата люстра.. По облуплених стінах брудні патьоки.. Угорі несподівано ліпляться пузаті балкончики.. Вони нависають над залом, наче покинуті давним-давно ластів’ячі гнізда.. Чи в них натекло дощівки крізь дірявий дах?.. І то видно й досі тече, бо стіни у залі дихали задушною громадською лазнею.. Троє херувимів, сидячи за довгим столом на сцені, читали по черзі свої вірші через мікрофон, наймолодший читав зі свого ноутбука, і був, здається, в навушниках.. Виходили вже пізно увечері довгим лунким коридором, наче карстовою галереєю, ледве освітленою, з калюжами по кутках, з геть позбиваними сталактитами.. Вихід у місто, у яскравий тлум.. З притихлого камерного театрика у нічний холодний, у театр з електричними зорями.. Звідки отак виходив оцим самим довгим тунелем?.. Колись, напевне, він знав кращі часи, тут пропливала не одна пишна карета..

Моя пам’ять через сорок років щось невиразно вгадувала.. Але хіба тоді я міг уявити, що знову сюди повернусь аж через сорок літ.. Мені здається, тоді стіни були обтягнуті матерією, якісь важкі портьєри на дверях.. Цілковита темрява за дня — бо то був лише єдиний денний сеанс, за десять копійок, і ми з тобою дивилися тут «Діти райка» Марселя Карне: дія відбувалася наче в такому самому тісному театрику, а згодом на вулиці.. Але хіба що десь у Парижі, на миготливому блідому екрані спалахувала крейдяна маска закоханого П’єро, десь посеред вуличної гульні його метеликову пелеринку невблаганно несе під колеса, під кінські копита.. Тепер ти пригадуєш, де це було? Так, тоді він називався кінотеатр «Піонер», а тепер тут уже не показують кіно. Тепер тут театр «Воскресіння»..

Це все наче сон, мені не можна дивитися у вікно, інакше все, що пригадалося, щезне з очей, таке воно примарне.. Здається, тоді у залі сиділо лише кілька людей на задніх рядах, у темряві цілувались.. «Набережна туманів», теж Марселя Карне.. Там був Жан Габен, тоді ще молоденький.. Хтось, чи не він, стоячи на березі річки, казав: коли гляну, он там хтось пливе, — то бачу в ньому вже потопельника.. Мені запам’яталися ці слова, бо я знав, що Габен промовляє устами Превера.. Так ти казав.. Усі діялоги його, хіба що твій голос.. І в «Дітях райка», і в «Набережній туманів» крізь густий туман біліє корабель, може, Сена, а може, й десь на півночі, біля Північного моря, промовляє Превер устами Габена, твоїм голосом, осіннім густим туманом, а ще глибше, за ними усіма, стояв ти, лише ти знав їх, і показав мені те, що більше ніхто б не здогадався..

І знов виринає Габен, уже старший, ні, то вже не він, а Ліно Вентура, тепер він з молоденьким Аленом Делоном, той, здається, на своїм літачку хоче пролетіти крізь Тріумфальну арку.. і ще там є русява дівчина Летиція.. Вона на звалищі старих авт зварює автогеном скульптури якихось дивних сріблястих крилатих істот.. Але їм не дають там спокою, і вони втрьох вирушають на океан.. кіно так і називалось — «Шукачі пригод».. Це була наче новітня — перевернута легенда про Ікара.. Там вони були щасливі, знайшли свій скарб найближче до сонця — хоч і на дні океану.. Так, там їм було найближче до сонця, вони пірнали разом з дельфінами.. Але й там їх знайшли, і якось молодий Делон випливає з морських глибин зі смертельно пораненою русалкою на руках.. Над ними сонце, хвилі, море.. Ті кілька фільмів — вони були як перлини, виловлені у підземному морі під Львовом.. Ти вмів пірнати — у дуже точному місці на дні лежить наче й блякла, поїджена сіллю, мушля, але всередині — ти знав напевно — ховається перлина..

Це так було, наче ти звідти прийшов — звідти.. Двоє у тісному