Читати книгу - "Дівчата з 13-ї вулиці"

мить уже все гаразд. Агата пишається тим, що голод не має над нею влади, що увійшовши додому, вона навіть не зазирне до холодильника, зрештою, там напевне й так нічого немає, крім пюрешок для малого шмаркача, який досі не навчився їсти нормальну їжу й волів би пити молочко із пляшечки. Від самої думки про молоко Агаті стає млосно, вона ледь похитується й спершу думає навіть, що от-от впаде. Хапається за якийсь паркан, але розлючений псисько по той бік шаленіє й не дає їй навіть подих перевести. На щастя, запаморочення минає й Агата знову поволі рушає. Дівчина відчуває, що люди на зупинці звертають на неї увагу. Певне думають, що вона обкурена й навіть якби зімліла, ніхто не поспішив би на допомогу. На мить їй закортіло показати їм язика або вигукнути щось нецензурне, але вона цього не робить.

Дев’ята вулиця, ще три перехрестя, якось уже дійде, хоч би й рачки.

Осінь в Анині ще краща, ніж літо. Усюдисуща зелень зникає з дерев і кущів нерівномірно, на деяких затримуючись, зате інші без жалю полишає. Клени несміливо золотяться, дуби червоніють, а туї набувають кольору цинамону. Високі сосни, неначе щогли на кораблях, стрілисто пнуться до неба, нагадуючи далекі канікули біля моря, дюни, пляжі й прохолоду води.

Проте Агату, зосереджену на внутрішній пульсації свого тіла, не обходять зміни в природі. Вона не любить Анина, повертаючись додому, не зазирає людям до садків, до вікон, не вітається із сусідськими котами. Усе це її мало цікавить.

Наближаючись додому, Клаудія більше не стрибає на одній нозі, наче маленька дівчинка. Здалеку пізнає Агнешку, яка походжає туди-сюди. І її гарний настрій миттєво випаровується. От чорт!

— Привіт, — каже вона й намагається посміхнутися, хоча воліла б уникнути цієї зустрічі.

— Маєш? — без будь-якого вступу питає Агнешка.

— Ні, сорі, не вийшло… — видушує Клаудія. Вона була готова, знала, що Агнешка прийде, хоча й думала, що та витримає до вечора. — Нині такий день, людей не було й усі відразу вшилися. Зайдеш? — питає, хоча знає, що Агнешка не ризикне зустрітися з її матір’ю.

— Ні, я линяю. Але чуєш, займися цим, га?

— Звісно, — тепер Клаудія знову ладна обіцяти золоті гори. Відчуває полегшу, бо промовляє це, власне, до Агнешчиної спини. Дівчина вже йде геть Марисінською, ледь згорбившись, тримаючи руки в кишенях куртки.

Клаудія вже на подвір’ї. У під’їзді вдихає знайомий запах з льоху: вологи, плісняви, гнилої картоплі. Тихо відчиняє двері до квартири. Мати спить, поклавши голову на стіл. На плитці пригорає крупник. Клаудія вимикає газ і будить матір.

— Іди ляж.

Мати, наче дитина, іде до кімнати, а Клаудія вмикає телевізор і тупо дивиться на картинку.

— Мене обрали старостою класу! — кидає вона в порожнечу.

— Гм-м… — чує у відповідь бурмотіння, але не знає, чи воно свідчить про здивування цією неймовірною звісткою, чи є першою ознакою наближення сну.

Пригнічена власним приниженням, Зося повертається додому. Похнюпивши голову, вона йде пішки, утупившись у носаки черевиків. Не сіла, як зазвичай, до автобуса, бо соромиться поглядів пасажирів, які з виразу її обличчя точно б зрозуміли, що сьогодні вона зазнала найбільшої поразки в житті. Чому? Ну чому її не обрали вдруге? Що вона зробила не так? Невже була поганою старостою? Адже вона так старалася! Завжди все було якнайкраще. Вона заступалася за них, домовлялася з учителями, усе брала на себе. Тоді чому? Чому вони обрали Клаудію? Вона ж така непередбачувана. Забуває. Легковажна. Прогулює уроки. Чому? Чому вона?

Зосі хотілося б знати раціональну причину. Якби вона могла її дізнатися, то розуміла би, що зробила не так, могла би щось змінити, її страждання мало б якийсь сенс. Вона відганяє думку про те, що раціонального пояснення немає, що ніхто не керувався якимись розрахунками. Не йшлося про те, щоб зробити їй прикрість, обрали Клаудію, бо та найменше для цього надавалася. Такий собі дурний жарт. Але й продемонстрували силу демократії. Вони так захотіли — і так буде. Лише це від них залежить. Тепер їх представлятиме Клаудія.

Зосі хочеться розплакатися. Вона вся тремтить, зуби цокотять, її морозить.

«Це моя провина!»

«Я в усьому завинила!»

Доходячи до Страдомської, Агата бачить на перехресті чорне ауді. Вона ще не знає, що машина від’їхала від страшного дому, краєм ока помітила водія. Щось у ньому привертає погляд, хоча Агата не збагне, що саме. Автомобіль їде зі швидкістю 30 км, як це прийнято в місті, проминає її та зникає в напрямку вулиці Кайки, а вона плентається, рахуючи кроки до дому.

Вона така втомлена. Просто виснажена. Сама не знає, чому. Щось неначе нагинає її до землі. Вона б радо сіла й не рушала вперед цілу тисячу років. А все ж тільки завтра почнеться. Агата починає усвідомлювати, що канікули скінчилися. Вона пригнічена невідомо чим, утомлена без будь-якої причини, позбавлена енергії й бажання жити, її неначе зім’яли, пожували й виплюнули, вона геть заглибилася в себе.

Вона б хотіла заснути й ніколи більше не прокидатися.

Хотіла б…

Хоча ні, вона нічого не хоче…

— Як це Клаудія?

— Яка Клаудія?

Батьки однаково про все б довідалися. Дізналися раніше, ніж прийшли додому. У них якась дивна чуйка на погані новини. Їм досить на неї глянути й уже знають, що сталася якась халепа. Звичайно, вона переживала, але перестала плакати більш ніж за годину до їхнього повернення, вмилася й навіть трохи поляскала себе долонями по щоках, аби ті порожевіли. Усе марно. Увійшли й відразу про найважливіше.

— Що трапилося?

То вона їм розповіла.

— Однокласниця.

— Але чим вона краща за тебе? — запитала мати, щиро схвильована.

— Тим, що це вона перемогла, — сухо кинув батько.

Що ще