Читати книгу - "Поеми, Леся Українка"

style="">А на все ж то треба гроші!

 

Та й по всіх далеких війнах

Граф привчився до грабунку,

А тепер в своїй країні

Він шукав у тім рятунку.

 

Почалися нескінченні

Мита, панщина, податки,

Граф поставив по дорогах

Скрізь застави та рогатки.

 

Трудно навіть розказати,

Що за лихо стало в краю,-

Люди мучились, як в пеклі,

Пан втішався, як у раю.

 

Пан гуляв у себе в замку,-

У ярмі стогнали люде,

І здавалось, що довіку

Все така неволя буде.

 

Розливався людський стогін

Всюди хвилею сумною,

І в серденьку у поета

Озивався він луною…

 

Ось одного разу чує

Граф лихі, тривожні вісті,

Донесла йому сторожа,

Що не все спокійно в місті;

 

Що співці по місті ходять

І піснями люд морочать,

Все про рівність і про волю

У піснях своїх торочать.

 

Вже й по тюрмах їх саджають,

Та ніщо не помагає,

Їх пісні ідуть по людях,

Всяк пісні ті переймає.

 

«Ну,- гукнув Бертольд,- то байка!

Я візьму співців тих в руки!»

Раптом чує - десь близенько

Залунали пісні гуки:

 

«В мужика землянка вогка,

В пана хата на помості;

Що ж, недарма люди кажуть,

Що в панів біліші кості!

 

У мужички руки чорні,

В пані рученька тендітна;

Що ж, недарма люди кажуть,

Що в панів і кров блакитна!

 

Мужики цікаві стали,

Чи ті кості білі всюди,

Чи блакитна кров поллється,

Як пробити пану груди?»

 

«Що се, що? - кричить Бертольдо.

Гей, ловіть співця, в’яжіте!

У тюрму його, в кайдани!

Та скоріш, скоріш біжіте!»

 

Коли се з-за мурів замку

Обізвався голос долі:

«Гей, біжіте, панські слуги,

Та спіймайте вітра в полі!

 

Не турбуйся ти даремне,

Все одно, вельможний пане,

Вловиш нас сьогодні десять,

Завтра двадцять знов настане!

 

Нас таки чимале військо,

Маєм свого отамана,

Він у нас одважний лицар,

Врешті, він знайомий пана…»

 

Мов крізь землю провалився

Той співець, утік од лиха.

А Бертольд сидів і думав,

Далі так промовив стиха:

 

«Маєм свого отамана! -

Ось де корінь цілій справі!

Ну, та я тепера хутко

Положу кінець забаві!»

 

Тут він двох щонайвірніших,

Слуг до себе прикликає

І до нашого поета

У хатину посилає:

 

«Ви скажіть йому від мене,

Що я досі пам’ятаю,

Як пісні його втішали

Нас колись в чужому краю.

 

Власне, я тепер бажаю

Дать йому за них заплату,

Я поетові дарую

В себе в замку гарну хату.

 

Я його талан співацький

Так високо поважаю,

Що співцем своїм придворним

Я зробить його бажаю.

 

Ви скажіть, що він у мене

Буде жити в шані, в славі,

Тільки, звісно, хай забуде

Різні вигадки лукаві».

 

Слуги зараз подалися

До убогої оселі,

Принесли вони поету

Ті запросини веселі.

 

Усміхаючись, він слухав

Те запрошення знаднеє,

А коли вони скінчили,

Так промовив їм на сеє:

 

«Ви скажіте свому пану,

Що заплати не бажаю,

Бо коли я що дарую,

То назад не одбираю.

 

Хай він сам те пригадає,

Що то ж я йому дав злото,

Хоч тепер об тім жалкую,

Краще б кинув у болото!

 

Ви скажіть, що я не хочу

Слави з рук його приймати,

Бо лихую тільки славу

Тії руки можуть дати.

 

Золотих не хочу лаврів,

З ними щастя не здобуду.

Як я ними увінчаюсь,

То поетом вже не буду.

 

Не поет, у кого думки

Не літають вільно в світі,

А заплутались навіки

В золотії тонкі сіті.

 

Не поет, хто забуває

Про страшні народні рани,

Щоб собі на вільні руки

Золоті надіть кайдани!

 

Тож підіте і скажіте,

Що поки я буду жити,

Не подумаю довіку

Зброї чесної зложити!»

 

З тим вернулись вірні слуги

До Бертольда і сказали:

«Так і так поет відмовив,

Ми даремне намовляли…»

 

Аж скипів Бертольд, почувши

Гордовитую відмову,

До поета посилає

Посланців тих самих знову:

 

«Ви скажіть сьому зухвальцю,

Що тепер настав день суду,

Що терпів його я довго,

Але більш терпіть не буду.

 

Коли він складання віршів

Бунтівничих не покине,

То в тюрму його закину,

Там він, клятий, і загине!»

 

Знову слуги подалися

До убогої хатини

І, підходячи, почули

Тихий бренькіт мандоліни.

 

У вікно зирнули слуги,

Бачать: зібрана громада,

Всі стоять навколо ліжка,

Мов якась таємна рада!

 

Утомивсь поет від праці,

Третій день лежить в недузі,

Слухачі навколо нього

Посхиляли чола в тузі.

 

А поет усе то грає,

То щось пише на папері

Й роздає писання людям,-

Тут вступили слуги в двері.

 

Всі метнулись хутко з хати,

І поет один зостався,

Подививсь на слуг спокійно,

Гордовито привітався.

 

Всі Бертольдові погрози

Слухав мовчки, усміхався.

А коли скінчили слуги,

Так до них він обізвався:

 

«Ви скажіть свойому пану,

Що готовий я в дорогу,

Тільки хай велить прислати

Слуг ще двох вам на підмогу.

 

На запросини ласкаві