Читати книгу - "Поеми, Леся Українка"

style="">Я не можу встать з постелі,

Вам нести мене прийдеться

Аж до нової оселі.

 

Та й в темниці буду вільний,-

Маю думи-чарівниці,

Що для них нема на світі

Ні застави, ні границі.

 

І мого прудкого слова

Не затримає темниця,

Полетить воно по світі,

Наче тая вільна птиця.

 

З словом зіллються в темниці

Гіркий жаль і тяжка туга,

І тоді потрійна стане

І страшна його потуга.

 

І поет від свого люду

Не почує слів догани

В день сумний, коли на нього

Накладатимуть кайдани!»

 

Так довіку у темниці

Довелось поету жити,

За тюремний спів він мусив

Головою наложити.

 

Та зосталися на світі

Молоді його нащадки,

Що взяли собі у спадок

Всі пісні його, всі гадки.

 

Здійнялось повстання в краю,

І Бертольда вбили люде,

Та й гадали, що в країні

Більш неволі вже не буде.

 

Та зостався по Бертольду

Молодий його нащадок,

І пиху його, й маєтки

Він забрав собі у спадок.

 

І тепер нащадки графські

Тюрми міцнії будують,

А поетові нащадки

Слово гостреє гартують.

 

Проти діла соромного

Виступає слово праве -

Ох, страшне оте змагання,

Хоч воно і не криваве!

 

А коли війна скінчиться

Того діла й того слова,

То скінчиться давня казка,

А настане правда нова.

 

1893. 12.XI.

 

 

 

(Оповідання тубільця з півночі)

 

 

Було їх тута три, чужих людей;

тепер нема. Один умер одразу,

як тільки що приїхав, був слабий,

такий, як дівчина, огнем все дихав,

не їв нічого, тільки сніг і лід,

і з того вмер. Другий «чужий» поїхав

кудись, не знаю, може, що додому,

а може, далі, ми не розібрали,

як він казав. А третій зоставався

ще довго тут. І сам у хаті жив,

не хтів нікого. Я ходив до нього,

мій син ходив, сусіди теж ходили.

Приходили,- він нам казав: «сідайте»

(так і казав по-нашому,- навчився

і цього слова, й інших слів багато).

І ми сідали, він давав нам чаю,

і до вогню пускав, і так давав

що-небудь, що просили, тільки часом

нічого не було, то так сиділи:

він в книжку дивиться, а ми на нього.

І довго так, аж поки нудно стане.

А спати не давав у нього в хаті.

Казав: «Ідіть, я буду спати сам,

я буду сам»,- і так покаже палець

один, що так один він буде в хаті.

І вже тоді, як хто не йде, він візьме

за плечі й виведе за двері геть.

Не бив, а так виводив - він ніколи

не бив нас. Як лихий бував, тоді

кричав, ногами тупав, щось багато

по-свойому балакав, тільки ми

того не розуміли. Часом так,

хтозна-чого він сердився - «чужий»,

його не розбереш… Ну, все ж був добрий,

не то що наш «тойон». У нас казали,

що, може, він дурний, того і добрий.

Але ж дурний хіба на книжці знає?

Він знав, куди і звідки річка йде,

і хто від чого хворий, хто умре,

хто видужає. Він багато знав,

дурний того не знає. Ми питали,

чи він розумний, і чи в нього дома

усі такі. То він сміявся тільки,

нічого не казав, не вмів сказати,

а може, не хотів. Він потім знав

багато говорити і пісень

навчився наших,- дивиться на книжку,

таку, що сам зробив, і так співає,

як ми колись співали, геть до слова.

А пастки ставити і невід затягати

не вмів і не навчився, хоч і хтів.

Морозу він боявся. Рідко-рідко

виходив на мороз. Тоді, як сполох

бувало видко, він тоді виходив,

хоч і мороз, любив на те дивитись.

У їхній стороні нема такого.

У їхній стороні й зимою сонце

і щось таке росте, що в нас нема,

і різне єсть таке, що ми не знаєм.

Він нам хотів про все те розказати,

але у нас те все ніяк не зветься -

казав «чужий» - нема в нас слів таких.

Він нам по-свойому казав слова,

як зветься це і те, я знав тоді,

тепер забув - давно було, старий я,

тоді ще молодий був. І «чужий»

був молодий, а борода велика…

Ще поки був здоровий, не така

була та борода, а як заслаб,

то виросла така, що аж по пояс,

так наче в казці… В нас таких немає.

Він довго був слабий,- казав, від того,

що сторона йому чужа. Хто знає?

Він їв, і пив, і спав, все, як здоровий,

казав: «Нічого не болить». А схуд

і перше все лежав, дивився в стіну,

ні з ким не говорив і виганяв,

як хто приходив в хату. Потім раз

прийшов до нас у хату сам. Багато

казав нам і співав своїх пісень,

все про таке, що в нас його немає,

ми слухали, а потім всі поснули.

Прокинулись - він плаче. Ми питаєм:

«Що хто тобі зробив?» - «Ніхто нічого».

Так і пішов, і більше не приходив.

А ми ходили часто до «чужого»,

як він лежав. Він вже не був лихий,

не виганяв нікого, тільки часто

так якось плакав, і сміявся разом,

і все хотів одно якесь там слово

нам розказати так, щоб зрозуміли,

казав, що легше буде, як розкаже.

А ми таки того не розбирали,

то щось таке, що в нас його