Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Клара була довгоочікуваною пізньою дитиною. Вона повною мірою відчувала ніжність, з якою ставилися до неї престарілі батьки, а тому вірила їм беззастережно. Та й який їм сенс вводити в оману єдину донечку?! Жодного!.. Отже, все обіцяне могло бути правдою, тільки правдою і ще раз правдою. Святою непорушною правдою. Без варіантів.
І вона чекала на чудесну появу обіцяного батьками шляхетного нареченого. Чекала багато років. Раділа батьковій мудрості й далекоглядності: ще б пак, дуже вчасно прикинувшись обрусілими німцями – нащадками родів Габелів і Пляттерів, вони жодним чином не постраждали під час кампанії боротьби з безрідними космополітами і процесу ЄАК, та й всенародна ненависть до «лікарів-отруювачів» на них не позначилася. Хіба ж могло щось піти не так надалі?! Звісно ж, не могло…
Утім, рік спливав за роком, а довгоочікуваний наречений з’являтися не поспішав. Престарілі батьки померли, з відомчої квартири, колись виділеної татові, Клару Мусіївну відселили у восьмиметрову кімнатку на Старому Подолі. Хоча були в цьому і свої плюси: по-перше, діставатися до поліграфічного комбінату, в палітурному цеху якого вона працювала, було доволі зручно, по-друге, до Андріївського узвозу звідси загалом рукою подати. А це було дуже добре, оскільки саме там відбувалися час від часу зібрання неформального товариства місцевої шляхти.
Ну-у-у, точніше, не те щоб товариства… і тим паче не Дворянського зібрання, як воно іменувалося за часів царату. Боронь боже! Це було просто щось на кшталт «клубу за інтересами», де ніхто не мав жодного офіційно закріпленого статусу – просто всі знали всіх в обличчя й неодноразово вислухали історію багатовікового шляхетства кожного з членів…
Точніше, членкинь-дворяночок: адже збори відвідували чомусь лише перезрілі дівчата – такі ж шукачки руки і серця довгоочікуваного «принца», як і Клара Мусіївна та її найкраща подруга «Ріря». Жодна шляхтянка не вирізнялася з-поміж інших красою чи інтелектом, зате у кожної був якийсь хатній улюбленець: породиста кішечка, песик з підтвердженим родоводом чи на крайній випадок пташка. Отож і маскувалися вони під «товариство любителів хатніх тварин». Саме під впливом найкращої «клубної» подруги Клара Мусіївна врешті-решт вирішила обзавестися канаркою, й відтоді яскраво-жовта «Циря» скрашувала заливистими трелями процес впертого очікування шляхетного нареченого.
А сусіди?! А що з них, вбогих, візьмеш!.. Нехай собі сваряться досхочу – для їхнього рівня недорозвитку це дуже навіть припустимо. Нехай майже шістдесятирічний Самсон Данилович навідується до коханки, а його дочка Агата вичитує батька за непристойну поведінку, нехай вони там, за стінкою, навіть повбивають одне одного – можливо, Клара Мусіївна тоді матиме шанс переїхати з нинішньої восьмиметрової кімнатки в значно більшу – наприклад, в дванадцятиметрову, яку зараз займає цей престарілий «герой-коханець», якому сивина в бороду, а біс у ребро.
Отож нехай собі сваряться-чубляться! Якщо на відміну від Мойсея Гершелевича Гебеля, у Самсона Даниловича Литвака забракло кмітливості переписатися з єврейської національності в якусь іншу, більш пристойну – туди йому разом з нащадками і дорога.
А якщо ліньки було шахер-махер у паспортному столі влаштовувати… Ну, тоді можна було повестися і простіше – наприклад, як її найкраща подруга «Ріря»: просто повідомити в «клубі за інтересами», що насправді вона зовсім ніяка не Ліля Фішелевна Димарська, але уроджена Лілія Францовна Демаре. А Демаре – це французькі дворяни де Маре. Зовсім як знаменитий актор Жан Маре… Безперечно, так воно і є! «Ріря» навіть стверджувала, що в їхньому роду були знамениті французькі письменники[17], отак!..
Отже, годі й сумніватися, що і Лілія Францовна Демаре, і Клара Мусіївна Габель таки дочекаються жаданих наречених-шляхтичів. Рано чи пізно – але дочекаються. Звісно, краще б це сталося якнайшвидше, але… заради такої високої мети, як продовження шляхетних родоводів, можна і потерпіти. А поки що… поки що…
– Ну що, Циречко, сподобарися тобі зернятка? Сподобарися, ой, до чого ж сподобарися, я бачу, бачу, моє ти зоротаве сонечко!..
Канарка заливалася трелями, вдячно дивлячись на господарку крихітними чорними бусинками очей.
Вул. Правди[18], Рівне, початок жовтня 1965 року
– Микито…
Зробивши вигляд, нібито він нічого не чує, хлопець навіть не озирнувся і продовжував прямувати вулицею.
– Агов, Микито!
Ну що ж це таке?! Невже аж настільки важко зрозуміти просту річ: якщо когось кличуть, а він не озирається – то це відбувається через небажання розмовляти з тим, хто кличе! Здавалось би, все просто…
– Микито, та стривай же ти!!!
Ото причепився… Впертий. Цікаво, хто це? Здається, Ромчик… або не Ромчик?! Тоді Вілька?.. Борька?.. Максимко?.. Хоча він навчався тут вже понад місяць, проте й досі не навчився розрізняти голоси однокласників наосліп – не дивлячись на того, хто гукає. Отже?..
Микита озирнувся й мовив одночасно:
– Ну, і чого ж тобі треба?
– Та так, поговорити хотілося.
«Не так, а за гроші!» – спробував віджартуватися Микита, проте замість цього промимрив невиразно:
– Ото навіщо всі ці розмови? Знаю я вас… тих, хто з розмовами лізе…
– Чого-чого? – перепитав Вілька.
Зрозумівши, що він ледь не ляпнув зайвого, хлопець мовив тепер уже розсудливіше:
– Послухай-но, я додому йду. От чого ти до мене причепився, га? У тебе свій дім є, тож давай, тупай-тупай туди, а мене навіщо чіпати…
Озирнувши Вільку з голови до ніг, переконався, що той розгублено кліпає очима, роззявивши рота від подиву, тому додав:
– Отак от, не займай мене! І передай іншому, щоб не займав.
– Іншому?..
– Ну так, третьому, якому наказано спостерігати за мною.
– Чого-чого?! – у Вільки очі на лоба полізли від подиву.
– Шпигувати за мною не треба, от чого! Так і передай цьому… третьому.
– Якому ще третьому?! Ти про що це?..
«Це ж треба, щоб отак майстерно прикидатися! – мимоволі здивувався Микита. – Чи… А раптом Вілька не вдає подиву?! А раптом це серйозно…»
– Ну гаразд, переконав. Давай-но поговоримо, якщо хочеш, – нарешті погодився він і додав: – Тільки додому я тебе не поведу, май на увазі.
– Чому?
– Бо додому я запрошую тільки друзів.
– Ну, то давай товаришувати, якщо вже на те пішло! – одразу ж пожвавішав Вілька, проте Микита поквапився осадити його:
– Е-е-е, ні, не так щоб одразу. Ми з тобою поговоримо для початку, як ти й хотів. Тільки от куди підемо?
– А давай-но на річку!
– На річку?
– Еге ж!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.
