Читати книгу - "У зворах Бескиду, Роман Купчинський"

крикнув за ним навздогін сотенний.

Не відповів нічого, бо вже й не було як. Почув аж тепер, що ввійшов у правдиву битву. Становище першої чети видалося йому таким безпечним і вигідним у порівнянні з ним і тими всіма — там на лінії, що аж дивувався, чого йому досі бігали мурашки поза спиною. Тепер є бодай чого боятися. Та, на диво, десь подівся страх і нервозність. Спокійніше пливе думка, очі ліпше запримічують подробиці.

Ось уже й церква...

Тиха й безпомічна, немов жінка, призначена на розстріл. Витягнула шию, примкнула очі і жде. Раз по раз цокають кулі по банях, то, мов маєві хрущі, стукають лобами в муровані стіни. Довкола церкви мур, а за ним знову чорні плащі «ляндштурмаків».

Старшина від них затримує Зварича.

— Куди так, козаче? — питає по-українськи. Зваричеві так якось радісно робиться на душі. Поручник — і по-українськи!..

— До тамтих чет, що на горі, з наказом! — відповідає і забуває навіть станути на «позір».

— То вважайте коло моста! Там дуже видно, і москалі зараз б’ють.

— Дякую. Я вже сам бачив з гори, що там горячо.

— А як будете вертати, вступіть до мене. Розкажете, що там нового!

Зварич минає церковний мур, перебігає групу хат, і врешті спиняється за останньою. Перед ним кусень відкритого шляху і міст.

Три чети мали щастя, коли переходили на позицію,— ні одного раненого. Але з іншими частинами так не було. Ось видно біля моста розбитий віз. З якогось обозу... Прийшла граната — і кінець. Осталася купа заліза і поламаного дерева... Але й ще щось... Видніє на рові чорний плащ і цегляста горбовина. Візник і коні! А там далі якась пачка на шляху...

Біля моста раз по раз вибухають гранати. Чорно-бурі корчі диму виростають із землі і несуться помалу з вітром на схід. Коли граната попаде в ріку, підноситься вгору срібний стовп води і швидко осідає назад.

«Хочуть знищити міст!— думає Зварич.— Позвольте, панове, ще бодай перейти на другий бік».

Кріс у праву руку, лівою за кишеню, повну набоїв,— і вперед.

Нема часу на страх і на роздумування. Серце замовкло, думка спинилася, тільки зір і слух загострився.

Бігом попри розбитий віз... Колесо з нього на дорозі, решта в рові. А біля воза ополченець в чорнім плащі, зовсім якби спав. Навіть рука під голову підложена. Побиті коні страшніші. Один через другого перевалені, позамотувані в упряж. В того, що наверху, страшна рана в боці. Граната роздерла йому живіт і відчахнула задню ногу.

— Шві-шві-шві-шві! — зашамкало стрільно.

Зварич скулився мимоволі і на мить спинився в бігу.

Траух!

Граната вибухла за дорогою, і в повітрі заскигліли відломки.

Нема часу на страх. Швидше до моста!

Ось і міст.

В одному місці заломані дошки, вода крізь діру світиться...

Знову шамкання. Пафф!

Низько наставлена шрапнель сипнула по мості кульками, як добрий сівач горохом.

Коби через міст, там далі вже байка. Ще клапоть дороги — і вже хати.

Шві-шві-шві... Гу-уп !

Тим разом граната попала в воду. Бризнула вода, полетіли вгору камінці та відламки.

Пафф! Пафф! — дві шрапнелі. Одна спереду, друга ззаду.

Кінець моста. Знову труп у чорнім плащі. Горілиць, із розкиненими руками, а з голови кров...

Думки нема — жалю нема, тільки зір сковзнувся по вбитім. і побіг наперед.

А там, на шляху, виріс корч диму і куряви.

Траух! — граната...

Зварич зіскочив у рів і хильцем попри дорогу.

Траух! — за дорогою...

Пафф! — над хатами...

Саме там, де видавалося так безпечно.

Шві-шві-шві-фіув...

Зварич припав у рові. А за ровом граната.

...Траух!

Грудки землі рясно посипалися на шлях. Граната вибухла десь дуже близько, бо дим з неї аж у рів постелився. Але Зварича не досягнула. В тім місці був вищий насип, хтось більше землі наклав. І це врятувало стрільцеві життя.

Як часто такі припадкові підвищення під час миру рятують людям життя під час війни!..

Побіг далі.

Знову в рові чорний плащ.

Багато десь тих плащів, отак порозкиданих по полю. І не самі вони. В кожнім скривається тіло старого ополченця, що, кинувши жінку й діти, пішов жертвувати кров «цісарю й його краям»...

Перескочив Зварич трупа, навіть не глянувши на нього. Часу нема.

Врешті перша хата.

Похилена від старости ліп’янка, стіни тонкі, побиті кулями, але як добре, як безпечно за нею! Нехай собі тепер москалі стріляють, скільки хочуть!..

Пуфф! — шрапнель просто хати...

Чути, як кулі висипалися. Одні всякли в стріху, другі злопотіли по стіні...

Нехай стріляють. А спочити треба хоч хвильку. Не багато того цілого бігу було, двісті кроків, може, але він не такий чогось, як на спортовім грищі. Біжиш під кулями — не чуєш його, а добіжиш до якогось сховку, тоді кості сто раз більше ниють.

Але великого часу на спочинок нема, коли треба донести наказ до лінії. Від нього може залежати життя соток людей, доля фронту, а навіть цілої війни...

Зварич рушив у дальшу дорогу. Вже не бігом, а кроком поміж хати та стодоли, все під гору, в напрямі горбків за містечком. Весело йому на душі, так легко, так свобідно в грудях. Хоч кожний крок зближає його до фронту, але там, напевно, ліпше. Може, гармати і там докучають, але чоловік там не сам. Куди глянути — товариші, і всім однакова доля.

Московська артилерія, як на злість, перестала бити на відкриту дорогу і перенесла вогонь поза церкву, менш-більш там, де перша чета в запасі лежить.

«Нічого їм не буде,— думає Зварич.— Але нехай трохи наїдяться страху».

Перед ним на горбах не чути гарматних вибухів, тільки рідкі крісові стріли. Десь за горою стебнує скоростріл...

За останньою хатою дорога пішла вивозом.

Під високим берегом цілий ряд чорних плащів... Але ці живуть, рухаються... Запас!

Зараз скраю спиняє Зварича якийсь старшина. Не знати, хто він, бо зірки шаликом закриті. Грубий, бородатий, з люлькою в роті.

— Куди? — питає по-німецьки.

— До Українських січових стрільців! З наказом! — відповідає Зварич.

— Спішися, бо може бути пізно! — остерігає старшина, тим разом по-чеськи, і чогось усміхається.

Зварич прискорює хід і швидко минає густу лаву чорних плащів.

— ...Отче наш, іже єси...

— ...І не введи нас...

— ...Боже, милостив будь мені...

— Во ім’я Отця і Сина...

Старі ополченці шепчуть голосно молитви...

Минає останнього з них і виходить на чисте поле. Може,