Читати книгу - "Подія у місті Ґоґа, Славко Грум"

КВІРІН (дотепер дивилися один на одного): Ти все зіпсував!

Капс дивиться багатостраждальним поглядом.

КВІРІН: Все зіпсував! Твоя клята пелька!

Капс дивиться на нього.

КВІРІН: Знаєш, він її щиро кохає. Ти того не розумієш, ти ще ніколи не тримав жінки в обіймах. (Копіює його пишномовну промову.) Хо-хо-хо, холахо, холадрійо! Але мої шанування, яка в тебе пелька! Як тобі так вдається? (Відкриває широко рот і плямкає губами, ніби намагається збагнути таємницю його техніки, потім стискає Капсові щелепу, відкриває і закриває її, ніби вивчаючи її функцію. Капс безпорадно стоїть перед ним, дозволяє все з собою робити, мов дитина, і вірить, що жартівник справді ним захоплюється. Стоїть, як його лишив Квірін, з відкритим ротом.) Тільки Бог один знає, що тепер буде! А якщо він повішається? Так, цілком можливо, він думатиме, що тепер вже все одно. І ти будеш винен у його смерті! Вбивця, злочинець! Знаєш, він її дуже кохає. Він мені по секрету сказав, що майже щодня їй пише; заклеює лист, нікуди його не відсилає, а кладе в якусь шкатулку. У нього вже назбиралася ціла купа. І вона йому теж відписує, тобто він сам собі пише її відповіді й ті листи складає знову в іншу шкатулку. О, там така жвава переписка, така велика любов! А ти прийшов, відкрив свою пельку — гав, гав — я б не хотів зараз опинитися в твоїй шкурі! Він точно себе вб’є! (Підходить до Капса, закриває йому досі відкритий рот і тягне за собою.) Ходімо вже, він там нагорі вішається!

КАПС (злякано відстрибує): Але... але ж ми не можемо цього допустити!

КВІРІН: Ходімо, ходімо, ми своє зробили! Якщо людина хоче заподіяти собі смерть, їй не перешкодити! Він має на це право!

Капс дозволяє себе потягнути, вони зникають.

ГАПІТ (весь той час він притулявся до ляльки і тремтів, раптом підводить голову, уважно вслухається в примарний шум у стелі над своєю кімнатою): Чуєш, чуєш, як і вчора... прокляте бабисько! Я вже давно підозрюю, що вона їм помагає. Чуєш, тепер ти мені віриш? (Стукає пальцями по столі, копіюючи знаки Морзе, які він чує над стелею.) Що ж це значить, що ж це значить? Мушу роздобути азбуку Морзе. Ґізело, Ґізело, сумнівів більше нема, все сходиться. Сьогодні, сьогодні... (страх здушує голос) ...начальник, проходячи вранці через мій кабінет, кинув переді мною посеред кімнати шнурок. Так він мені дав знати, що... що... (видихує здушеним від страху голосом) я мушу повіситися! (Б’ється чолом об стіл.) Я б це зробив, зробив, але я не дамся тим чортам, ціле місто тільки й чатує, вичікує, котра жертва впаде першою. І всі заодно з тією бандою, все місто в змові. Вони вже і про тебе знають, точно вже мусять знати, весь кіоск перед конторою обліплений наліпками: «Жуєте гумку?» Але хай безумствують, хай, чорти, я їм покажу, завтра я куплю квиток — о, я не здамся, не здамся! Ти мене застерігаєш? Не треба, не треба я можу говорити, тут, за столом, тут не чують, можуть підслухати лише там, біля ліжка. Завтра, так, завтра куплю! Але візьмемо квиток тільки до Пекного, щоб заплутати сліди; в Пекному вийдемо і продовжимо дорогу аж другим, третім потягом. О, ми ще заживемо, Ґізело, як ми заживемо, почнемо життя наново там, у світі! Тільки я не смію спати, спати не можна, щойно я лягаю на ліжко, як вони відразу ловлять мою хвилю і злизують всі мої думки, всі мої плани будуть розкриті. Я вже все обшукав довкола ліжка, але нічого не знайшов, воно мусить бути в дереві, в стіні — сам чорт знає, де воно... вони десь мусять мати антенор! Вони там все чують. Вчора, поки я сидів тут за столом, все було добре, а коли я ліг: «От вже ліг, не витримав довше, він змучений... Боже, як він мучився, щоб всидіти за столом! Він купить квиток, він хоче втекти, думає рушити за кордон. Не прикидайтеся... от тепер ви крутитеся в ліжку, тепер хапаєтеся за вуха... це злизування, найновіший винахід, злизування думок... антенор, хвиля C-42!» — Я сьогодні не можу йти спати в ліжко, не можу, пильнуймо, Ґізело, пий! Пиймо, пиймо за нове, світле нове життя!

Десь недалеко біля нього, зовсім поруч, жаский сміх, що пронизує мозок, — Примарний Голос з антенора. Переможний дикий регіт. Гапіт здригається, ніби від удару нагайки, і припадає до столу.

Примарний голос (як з радіоприймача): Я сьогодні не можу йти спати в ліжко, не можу, пильнуймо, Ґізело, пий! Пиймо, пиймо за нове, світле нове життя! Злизування, найновіший винахід, злизування думок... антенор, хвиля C-42.

Тиша, гробова тиша. Після довгих хвилин тягучого мовчання Гапіт піднімає викривлене, побіліле від жаху обличчя.

ГАПІТ (шепоче): Тепер вони вже тут... вони всюди!

Дія друга

Через кілька годин. Стоїть глибока ніч, містяни сплять.

Посередині Ханиної кімнати чекає крамар Преліх, його добре видно у світлі. Преліх одягнений у чорний полотняний костюм. Гапіт сидить біля лампи за столом, міцно обнімає ляльку, хрипить уві сні; час від часу здригається, навіть розплющує очі, блимає білими білками, озирається довкола себе, але не прокидається. Тиха Жінка нерухомо застигла у фотелі, поглинута темрявою. Клікот у темній кімнаті стежить за своєю милою. Він зі свого вікна не бачить вглиб Ханиної кімнати, не бачить Преліхa, який там стоїть, Клікот розбирає тільки постаті, які з’являються на занавісках.

Горбань Теобальд і пані Престопіл грають, ніби на сцені. Він стоїть посеред кімнати, пригнічений фатальністю Ібсенового Освальда, пані сидить на канапі й читає свою роль, вдягнувши монокль. Теобальд грає добре, навіть дуже добре, як справжній професійний актор, жінка читає звичайним голосом, її не пробирають емоції, вона не зважає на сценічні ремарки, весь час сидить на канапі, і її звичний втомлений голос не суперечить ролі.

ГОРБАНЬ: Ще фінал, ще раз отой короткий фінал!

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Я навіть не смію подумати, яка вже пізня година. Скоро буде день!

ГОРБАНЬ: Пані, ви завжди такі добрі... Якщо... якщо нам не дано жити, то принаймні вдаваймо життя. Якщо в місті Ґоґа нічого не відбувається, то вдаваймо, що відбувається! (Підходить до неї і показує, звідки читати.) Звідси і до кінця!

Пані зітхає, поправляє монокль.

Горбань відходить назад на середину кімнати, заплющує очі.

Грають фінальну сцену з «Привидів» Ібсена.

*

ОСВАЛЬД: Значить, тепер тобі доведеться зробити мені цю послугу, мамо.

ФРУ АЛВІНГ (гучно вигукує): Мені!