Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

природа, а для неї його — супер-пупера, нівроч-ного й безнаворочного.

Рука засвербіла знову, а кашель і пчихання тільки посилилися. Шкіра почала вкриватися червоними пухирцями. Він дивився, як невідома екзема обсипала відкриті частини його стражденної плоті. Чи боїться він смерті? О, як він колись боявся її!

Обличчя

У сверблячому настрої він покинув парк. За парканом, кущами і кронами, що берегли тишу, вирувало життя, сигналили автомобілі та дзеленчав трамвай. Порівняно з цим гамором-рухом, перебування в парку здавалося дивним сном, що поволі розсіювався. Тільки не розсіювалась журба. В стані між сном і явою, в смузі невимовного, якому немає пояснення, суму йому відкрилися силуети. Постаті тих, кого втратив.

Першим йому з’явився Жора. Жора мріяв доїхати до Мехіко-Плац. Всі його дні спливали в цьому чеканні. Жора мав аркуш паперу, від часу пошарпаний, на якому чорнильною ручкою було намальовано розташування, вузли й розгалуження, а крапкою вказана пристань, до якої пришвартовувалися кораблі. Може, й він колись зійде трапом на берег. Тут, казав Жора, й куди показував, майорів фіолетовий прапорець, до якого вели такі самі фіолетові лінії та стрілки. Там на тебе чекатиме порятунок — пан По Рятунок. Жора був володарем його красивої візитки з мерехкими золотистими літерами, шукав і не знаходив, щоб похвалитися. Облиш, Жоро, пан По впізнає тебе і знатиме, що робити!

Де Жора? Пан По Рятунок поставив у його житті крапку зовсім не там, де вона стояла на зіжмаканому клапті паперу. Жоро! — Немає Жори. Він упізнав би його з-поміж сотень облич. Жоро, знай, що я на тебе чекаю! Я чекатиму, скільки треба.

Другим був Кузя. Кузя не мав папірців і нічого не уявляв. Кузя стояв, приречено чекаючи, мов повстанець, якого привели на розстріл. Таких, як Кузя, ставлять лицем до муру з облущеним тиньком, і вогонь рушниць чорного ескадрону в істеричній пальбі квапиться заглушити слова «Viva la Patria!» та «Не всеремось!», але їх усе одно чути. Щойно зараз йому стало зрозуміло, якою пророчою інтуїцією природа наділила Кузю. З такою інтуїцією просто неможливо надовго затримуватися на світі.

Кузя безперервно тремтів. Йому постійно було холодно, ніхто і ніщо не могло його зігріти. В його житті, радше колись давно, щось сталося, фатальна помилка в синергетичній системі, збій, після якого опалювальний механізм так і не налагодився. Кузя мав ватянку, під нею твідовий піджак із протертими рукавами, поверх ватянки грубе зимове пальто, ще досить добротне, але він усе одно цокотів зубами, за що на нього гримали: «Ша! Бо тебе почують, і всім нам гаплик».

З Жорою його поєднала коротка та бурхлива дружба. Ні Жори, ні Кузі він не знав довго. Він з ними познайомився майже напередодні, з ними і ще з трьома, чиїх імен він так ніколи і не довідався, — їх підібрали на узбіччі, неподалік від кордону, коли сутеніло.

То безглуздішим був цей спалах взаємної приязні. Були ще інші, з якими доля звела його набагато раніше, але думати про них зараз було не на часі. Тільки портрети Жори і Кузі набули виразніших обрисів, однак і вони небавом стерлися, а з ними остаточно розвіялася смуга туману.

Коли ввімкнулося зелене світло, він перетнув вулицю. Нікуди не поспішаючи — ні на трамвай, ні на побачення, ні на роботу, стояв ще з кількома перехожими, які також потребували на інший бік. Хіба що, на відміну від них, він злегка похитувався, але то нічого. «То нічого», — втішав себе.

На іншому боці

Один з обох боків мусив бути іншим — який?

Той, на якому залишився парк з темними глибинами густої зелені, куди імператор вирушав після літургії на полювання? Де слуги і наймити гнали козуль, вирощених у господарстві? Його Величність схибив, влучивши в око парубкові, — так народився міф про любов цісаря до Гу-цулії. Вряди-годи володаря навідував смутний здогад, бо першого разу олень скрикнув людським голосом, але ні: то тільки причулося.

Я старію, думав імператор, стоячи біля вікна літньої резиденції з виглядом на парк із рівними алеями та геометрично бездоганно підстриженими кущами, і зараз я самотній, як ніколи. Йому здалося, що це до нього повертається казкове дитинство, в якому птахи і звірі розмовляють людськими голосами і дихає парою запряжений у вистелені хутром ґринджоли олень. Раптом імператор збагає, що вони чекають на нього. Йому не хочеться сідати і їхати. «Дозволь мені пройти цей шлях пішки», — прохає.

Чи той, на якому він опинився, перейшовши дорогу? Або і той, і другий, і він переходить з одного боку на інший, з одного іншого на інший інший, тоді як божевільний голод, розбурканий вкушеним фрутхеном, доятрює розбухлий від порожнечі шлунок.

Він спирається на вітрину і так не йде, а повзе. «Мені зле», — каже, насилу ворушачи губами. «Друзі», — лепече, опускаючись на асфальт. «Дай йому затягнутися», — киває один, проте замість цигарки в його роті опиняється таблетка. «Валідол…» — марить, заштовхуючи її під язик. У такому голоді він вдячний за кожний дар. «Дякую, браття», — каже й підводиться. Тієї миті на нього хилиться стіна, і він злякано підпирає її руками. «Нічого, — белькоче. — Усе добре».

«Йди!» — наказує голос. «А стіна?» — запитує він. «А тобі що? — заспокоює голос. — Нехай собі». — «Салю!» — чує він на прощання. «Сервус», — відповідає не обертаючись. «Ну як?» — запитує голос. «Попустило», — щиросердо розкаюється. «Нема за що», — каже голос. «О так», — мовить він.

Друга спроба

Вгорі з шурхотом мчать поїзди, під мостом на кінцевій зупинці відпочивають трамваї, під землею, куди він спускається, немає пекла. На викладену мозаїкою і залитою неоном станцію метрополітену саме в’їздить потяг. Він заходить у вагон разом з іншими пасажирами. Двері за-траскуються. Склацує, засуваючись, приступка. Він сідає на вільне місце.

Приємно познайомитися

Я пластикова пляшка. Мене, надто цінну, щоб опинитися на звичайному смітнику, вкидають у контейнер, на якому моя фотографія, — він призначений лише для плас-тикових пляшок. Мене всувають у круглий отвір, і я падаю вниз.

Мені зовсім не страшно. Я полюбляю стрибати і приземлятися. Якби я була людиною, то опускалася би на парашуті. Яке легке відчуття — летиш, наче птах у небі. І темряви я також не боюся. З двох круглих отворів досередини просочується скупе денне світло, якого цілком досить, особливо коли призвичаїться зір.

У контейнері багато таких, як я. Часто бракує місця, так що від