Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

самотності не знудишся. Пластикові пляшки — веселе і гомінке товариство. Це тільки здається, що в контейнері тихо. Досить прикласти вухо, щоб переконатися, що це не так. Але й ми чуємо, що діється зовні.

«Ви що?» — «Я нічого». — «З Вами все гаразд?» — «Я слухаю». — «Я бачу». — «Пляшка. Там усередині пляшка». — «Атож». — «Чуєте?» — «Ні». — «Вони розмовляють». — «Ну звичайно». — «Вони справді розмовляють. Тільки тихо». — «Дуже тихо». — «Ви мені не вірите… А Ви візьміть послухайте». — «Борисе!» — це в розмову втрутився третій голос, цього разу жіночий. «Що там? — запитала пляшка. — Що він робить?» Гублячись у здогадах, ми підсаджуємо ту з нас, котра на самій горі. «Ну?» — нам так кортить довідатися! «Щось бачиш?» — «Бачу». — «Що?» — «Обоє слухають». — «Борисе, годі вже тобі. — Це знову третій голос. — Хіба не бачиш, що він п’яний?» — «Він не п’яний, душенько». — «Тільки не кажи, що ти теж чуєш». — «Але ж чую». — «Що чуєш?» — «Як розмовляють пляшки». — «Ні!» — «Так». — «Борииииисеее!»

Щойно сьогодні ми нарешті почули голос двірника. Кажуть, він тут зранку підмітає. Я чула, як він підмітав учора й сьогодні. «Моя пані…» — «Я не Ваша пані», — обурювалася дама. «Але собака, сподіваюся, Ваш?» Звідки він черпає стільки спокою? «І мій», — огризалася дама. «Тоді Ви мусите за ним приглядати». — «Він у мене самостійний, — впиралася дама. — До того ж у наморднику. Хотіла б я бачити, як би Ви почувалися». — «На жаль». — «Дуже жаль», — мовила дама з притиском. «На жаль, — продовжив двірник, — намордник не сприяє чистоті довкілля, самі розумієте». — «Не розумію». — «Уявіть собі, що Вам одягли протигаз від, гм, скажімо, проносу». — «Ви куди хилите?» — кувікнула дама. «Ось торбинка, — мовив двірник, залишившись на своїй незворушній октаві. — Акуратно підбираєте і в смітничок». — «Прикладіть її собі до одного місця!» — заверещала та, наче вжалена.

Як добре бути пляшкою! Оса лазить по нас, визбируючи засохлі патьоки. Може всередину, в душу залізти: лоскітно, зате не вжалить.

Що було потім, не відомо. Загуркотів автобус. Неподалік від нашого контейнера автобусна зупинка. Коли автобус від’їхав, було лише чути, як мете двірникова мітла. Коли ти знаєш, що живеш вічно і щоразу відроджуєшся в процесі реінкарнації, такою ж новою і, либонь, навіть гарнішою, багато речей сприймаєш по-філософському. Я, пластикова пляшка, невмируща.

Я — пластикова пляшка, і мене везуть. Нас везе таксі, і я мушу сказати, що мені таке до вподоби. Воно приїздить по нас, виконуючи спеціальне замовлення, і вмикає морквяну блимавку, наче ми не пляшки, а V.I.P.-делегація. Нас везуть через ціле місто. По дорозі підбирають наших кум-панок. Під кінець нас стає дуже багато і нам уже зовсім весело. Ми обнімаємося й цілуємося. Ми всі з пластику, брати і сестри. Здається, ми не бачилися цілу вічність. Ми сміємося й розповідаємо одна одній наші пригоди. Обмінюємося історіями про господарів, до яких ми потрапляємо геть юними і наповненими, — як це прикольно. Ось і зараз Солодка Ожинна розказує щось надзвичайно веселе, і я хочу послухати.

Ми всі маємо імена. Наші імена написано на етикетках. У наступному житті ми отримуємо нові, хоча можемо знов отримати те саме. Навіть тричі та більше разів. Ми можемо трохи змінити форму, пострункішати або, навпаки, покруглішати.

Ах, нічого цікавого. Цю оповідку я за час у контейнері чула багато разів. Звісно, все одно смішно, але історія давно вже перестала бути оригінальною. Солодку Ожинну господар придбав, сідаючи в потяг. Потяг хитало, було парко, господар захотів пити. В такій задусі я й сама дістала би спрагу. Пляшка нагрілася, шипучий липкий струмінь порснув йому в обличчя — деякі мої приятельки ласі на капосні витівки, від яких отримують неабияку втіху.

Скориставшись господаревою розгубленістю, вода Солодка Ожинна перекинулася, обливши пасажирку, яка сиділа на 74 зарезервованому місці. Вода Солодка Ожинна зіпсула діловий костюм, посадивши мокрі плями з фіолетовим барвником, після чого пасажирка схопила Солодку Ожинну за горлечко і заходилася духопелити свого візаві, який, затуляючись від ударів, харамаркав щось на своє виправдання. Як я нареготалася, каже Солодка Ожинна, розповідаючи про свої пригоди, мало не впісялась! Я ще ніколи нікого так не гамселила!

Я теж нікого не гамселила. Подумаєш, досягнення. І зі столу не падала, і гематом не отримувала. Моє життя добігає кінця. По кількох днях воно обірветься, і тоді для мене почнеться нове, про яке я зараз не можу сказати нічого достеменного. Авжеж, я маю свої уявлення. Ймовірно, вони справдяться, але я цього ніколи не довідаюся. Разом із моїм життям стирається пам’ять про нього, всі кумедні, веселі та недолугі події, тому якщо розповідати, я мушу розповідати вже.

Я не маю багато про що розводитися. Мене купили в супермаркеті, де нас щодня стоїть сотні найрозмаїтіших. Разом зі мною господар купив п’ять моїх посестер і завантажив нас разом з ящиком у багажник теракотового ситроена, поклавши зверху пакунок, так що всю дорогу ми нічого не бачили і не знали, куди нас везуть. Ми за-присяглися триматися разом.

Нас привезли на внутрішнє подвір’я. Спершу господар забрав пакунки з продуктами, залишивши багажник відчиненим. Нас могли вкрасти. Ось настала й наша черга. Господар відніс нас у підвал, де було прохолодно, зате сухо. І темно. Жодне віконце нікуди не виходило. Мабуть, його й не було. Ми раділи, що разом. Ми відчували одна одну, перебуваючи поруч у тому самому сірому ящику. Навіть могли доторкнутися, простягнути одна одній руку. А ще ми говорили. В таких ситуаціях спілкування найкраще, що можна зробити. Раділи ми недовго. Вже наступного дня господар забрав одну з нас, потім наступну. Третьою була я.

Стоячи на журнальному столику, я краєм ока побачила крізь вікно своїх посестер. Вони були порожні, і господар ніс їх на смітник. Невдовзі настане й моя черга. Якщо пощастить, зустріну кревнячок. Був вечір, і господар пив мене з жінкою, наливаючи у високі склянки з грубими стінками. Наступного дня він пив мене з іншою жінкою, промовляючи ті самі слова, що й напередодні: «Я кохаю тебе. Тільки тебе одну». Перед тим, чекаючи на неї, він казав те саме до мене: «Я кохаю тебе!» Кривляка! Брех-ло! Слимак! Але тут подзвонила та потвора, і він пішов відчиняти двері. Що він знайшов у