Читати книгу - "Віщі сестри, Террі Пратчетт"

мозкові пролітали роки. Часом вона лежала серед мертвих тіл, чи звисала з гілки дерева; але щоразу знаходилися руки, які підбирали її й клали на оксамитову подушечку… 

Бабуня вкрай обережно зняла корону з голови — короні це не дуже вже й сподобалось, тож потребувало певних зусиль — і поклала її на стіл. 

— То ось воно як — бути королем, — прошепотіла відьма. — І чого тільки всі так рвуться на цю роботу? 

— Цукру? — спитала в неї за спиною Маґрат. 

— Треба бути дурнем від народження, щоб стати королем, — продовжувала Бабуня. 

— Перепрошую? 

Бабуня обернулася. 

— Не помітила, як ти увійшла, — сказала вона. — Що ти сказала? 

— Чи додавати цукор у чай. 

— Три ложки, — швидко мовила Бабуня. 

Одним із нещасть, що переслідували Бабуню Дощевіск протягом усього життя, було те, що, попри всі свої зусилля, вже зробивши неабияку кар’єру, вона лишалася рум’яною, мов яблучко, і зберегла в цілості всі свої зуби. Жодні заклинання так і не змусили вискочити хоч одну бородавку на її симпатичному, хоч і дещо конячому обличчі, а постійне споживання цукру лише збільшувало її й без того невичерпні запаси енергії. Чарівник, з яким вона якось проконсультувалася на цю тему, пояснив, що справа — в її метаболізмі. 

Це змусило її почуватися хоч трохи вищою за Тітуню Оґґ, яка, як підозрювала Бабуня, цього самого метаболізму і в очі ніколи не бачила. 

Маґрат старанно відлічила три ложки з гіркою. Непогано було б, подумала вона, якби їй хоч іноді казали «дякую». 

Їй почало здаватися, що корона дивиться на неї. 

— Відчуваєш, еге ж? — спитала Бабуня. — А я ж казала. Вони вміють причакловувати! 

— Який жах. 

— Ні-ні. Це просто її природа. Вона нічого не може з цим вдіяти. 

— Але вона магічна! 

— Це просто її природа, — повторила Бабуня. 

— Вона хоче, щоб я її приміряла, — промимрила Маґрат, ніби збираючись простягти руку. 

— Саме так, саме так. 

— Але я буду сильною! — оголосила Маґрат. 

— Щиро на це сподіваюся, — кивнула Бабуня, чиє обличчя раптом набуло вигляду дерев’яної маски. — А що там Ґіта? 

— Купає малюка в рукомийнику, — відсутньо відповіла Маґрат. — Але ж як нам сховати подібну річ? Що, коли ми зариємо її глибоко-глибоко в землю? 

— Тоді її відкопає борсук, — стомлено відповіла Бабуня. — Або якийсь золотошукач. Або дерево оплете її корінням, а потім ураган виверне це дерево з землі, і тоді вже знайдеться той, хто підбере її й напне собі на голову… 

— Якщо це не буде хтось настільки ж сильний духом, як ми, — уточнила Маґрат. 

— Безумовно, — погодилася Бабуня, уважно вивчаючи свої нігті. — Хоча головна проблема з коронами — це не вдягти, а зуміти потім зняти. 

Маґрат підняла корону зі столу і покрутила в руках. 

— Вона навіть не дуже-то й схожа на нормальну корону, — сказала вона. 

— Можна подумати, ти їх неміряно бачила, — сказала Бабуня. — Просто експерт. 

— Таки доводилося. Зазвичай на них значно більше коштовного каміння, а серединку вкрито шматочком тканини, — зухвало продовжила юна відьма. — А це — просто маленька тоненька… 

— Маґрат Часник! 

— Ні, справді. Коли я вчилася в Тітоньки Пташко… 

— …мир-прахові-її… 

— …мир-прахові-її, вона іноді брала мене у Свиноспинськ чи до Ланкру, якщо туди приїздили мандрівні актори. Вона дуже полюбляла театр. То вони мали більше корон, ніж можна уявити… — вона зробила паузу. — Хоча пані Пташко стверджувала, що ті корони зроблені з бляхи й паперу, а за коштовності там правило скло. Та все ж вони мали вигляд реальніший за цю. Тобі це не видається дивним? 

— Речі, які прикидаються якимись іншими речами, часто мають реальніший вигляд. Це загальновідомо, — промовила Бабуня. — Але я особисто від цього не в захваті. І чого ж вони мандрують у тих коронах? 

— Ти не чула про театр? — здивувалася Маґрат. 

Бабуня Дощевіск, яка ніколи не зізнавалася у своїй некомпетентності в будь-якій сфері, й оком не зморгнула. 

— Звісно, чула, — заявила вона. — Це ж ота модна тема, еге ж? 

— Пані Пташко полюбляла повторювати, що театр — це дзеркало життя, — сказала Маґрат. — Вона казала, гарна гра акторів завжди покращує їй настрій. 

— Так і має бути, — поквапливо сказала Бабуня, потроху орієнтуючись у темі. — Якщо, звичайно, зіграно як слід. Самі ж вони, ці актори — люди непогані? 

— Гадаю, так. 

— І, кажеш, мандрують усією країною? — замислено промовила Бабуня, дивлячись на кухонні двері. 

— Скрізь, де завгодно. Зараз, я чула, одна трупа виступає в Ланкрі. Я ще не ходила, бо… — Маґрат опустила очі. — Вважається неправильним, якщо жінка приходить у таке місце сама-одна. 

Бабуня кивнула. 

Вона палко підтримувала подібний підхід — звичайно, коли це не стосувалося її особисто. 

Вона відбарабанила пальцями дріб по столу. 

— Добре, — сказала вона. — Чом би й ні? Піди скажи Ґіті добре замотати дитя. Давно я не була в хорошому театрі. 

В театрі Маґрат, як завжди, впадала в транс. Сам театр був не більше ніж лаштунками з розфарбованої мішковини, дощатою сценою на кількох барилах і півдюжиною лавочок на головному сільському майдані. Та все ж із цього дивовижним чином з’являлися Замок, Інша частина замку, Та сама частина трохи згодом, Поле бою — а зараз це була Дорога з міста. Вечір вдався би вдалим, якби лиш не Бабуня Дощевіск. 

Кинувши кілька пронизливих поглядів на оркестр усього з трьох музик, але так і не визначивши, який же з їхніх інструментів називається «театром», стара відьма нарешті звернула увагу на сцену. І тут до Маґрат почало доходити, що деякі ази театрального мистецтва все ще лишаються для Бабуні таємницею за сімома печатками. 

Стара відьма раз по раз намагалася зірватися з лави в пориві люті. 

— Він його вбив, — сичала вона. — Чого всі посідали, склавши руки?! Він його вбив! У всіх на очах! 

Маґрат відчайдушно намагалася втримати колегу за руку, доки та силкувалася встати. 

— Все гаразд! — шепотіла вона. — Він живий! 

— Дівчинко, ти хочеш назвати мене брехухою?! — обурилася Бабуня. — Я все бачила! 

— Бабуню, ну послухай же: це все не насправді! 

Бабуня дещо вгомонилася, але продовжувала час від часу пошепки гарчати. В неї почало складатися враження, що все це влаштовано тільки для того, щоб виставити її на посміховисько. 

На сцені чоловік у сорочці виголошував натхненний монолог. Бабуня уважно послухала кілька хвилин, а тоді штовхнула Маґрат під ребра. 

— Що він там верзе? — роздратовано спитала вона. 

— Він говорить, як йому шкода, що той, інший, помер, — пояснила Маґрат і, намагаючись змінити тему, швидко додала: — Ти звернула увагу, скільки тут різних корон? 

Але Бабуню не так-то легко було збити з курсу. 

— Чого ж він тоді його вбив? — спитала вона. 

— Ну, це трохи складно пояснити, — промимрила Маґрат. 

— Ганьба! — відрубала Бабуня. — І той нещасний досі там лежить! 

Маґрат благально подивилася на Тітуню Оґґ, яка жувала яблуко, вивчаючи сцену поглядом науковця-першовідкривача. 

— Я думаю, — промовила та, — так, я думаю, що він просто прикидається. Погляньте, він же дихає. 

Публіка, вирішивши, що ці коментарі є частиною постановки, втупилася в труп на сцені. Обличчя того залила густа барва. 

— А подивіться-но на його черевики, — вела своєї Тітуня Оґґ. — Справжній король в житті не ганьбився б у таких черевиках. 

Труп спробував запхати ступні за картонний кущик. 

Бабуня, дивним чином відчуваючи, що отримала невеличку перемогу над адептами лицемірства та неправди, пригостилася яблуком із торби й почала спостерігати за виставою з новим інтересом. Нерви Маґрат почали дещо розслаблятися, і вона приготувалася просто насолоджуватися п’єсою. Але, як виявилося, усе це було ненадовго.