Читати книгу - "Віщі сестри, Террі Пратчетт"

Її щире бажання зануритися в світ нереального перервав голос: 

— А це ще що за чудасія? 

Маґрат зітхнула. 

— Н-ну, — ризикнула вона, — цей думає, що той — принц, але насправді той — це дочка іншого короля, перевдягнена чоловіком. 

Бабуня піддала актора тривалому візуальному обслідуванню. 

— Це дійсно чоловік, — підсумувала вона. — В солом’яній перуці. І спеціально говорить писклявим голосом. 

Маґрат здригнулася. Їй не були чужі деякі нюанси театрального мистецтва. І саме це її й лякало. Адже Бабуня Дощевіск щодо всього мала свої тверді Переконання. 

— Так, але, — пролопотіла вона, — це ж Театр, розумієш? Жіночі ролі завжди грають чоловіки. 

— Чого? 

— Бо жінкам не дозволено з’являтися на сцені, — вже майже прошепотіла Маґрат, заплющуючи очі. 

Проте минуло кілька митей, а очікувана буря в кріслі ліворуч так і не здійнялася. Юна відьма дозволила собі кинути туди короткий погляд. 

Бабуня пережовувала все той же шматочок яблука, не зводячи очей зі сцени. 

— Не зчиняй ґвалту, Есме, — порадила Тітуня, яка теж була в курсі щодо Переконань Бабуні. — Як на мене, це непогана штукенція. Схоже, мене навіть починає чіпляти. 

Хтось ззаду поплескав Бабуню по плечу, і чийсь голос сказав: 

— Пані, вибачте, ви не були б такі ласкаві зняти свого капелюха? 

Бабуня повільно обернулася, ніби під дією прихованих сервомоторів, і обдарувала нахабу яскраво-блакитним поглядом потужністю на сто кіловат. Чоловік миттю зів’яв і мішком опустився на своє місце, весь час супроводжуваний відьминим поглядом. 

— Ні, — відкарбувала вона. 

Кілька митей він обмірковував свої перспективи. 

— Гаразд, — нарешті видушив він. 

Бабуня знову обернулася до сцени й кивнула акторам, які покинули гру, споглядаючи її власну міні-виставу. 

— Не знаю, що тут такого цікавого, — прогарчала вона. — Ну ж бо, продовжуйте! 

Тітуня Оґґ сунула їй іншу торбинку. 

— З’їж-но цукерку, — порадила вона. 

У нашвидкуруч збудованій тимчасовій залі знову запанувала тиша, порушувана невпевненими голосами акторів, що раз у раз позирали на наїжачену постать Бабуні Дощевіск, та чмоканням від пари цукерок, що невтомно перекочувалися від щоки до щоки. 

Раптом Бабуня скричала так пронизливо, що один з акторів упустив свого дерев’яного меча: 

— Там збоку є ще якийсь хлоп, який їм щось шепоче! 

— Це суфлер, — прошепотіла Маґрат. — Він підказує їм, що казати. 

— А самі вони що, не знають? 

— Гадаю, часом вони щось можуть забувати, — кисло сказала Маґрат. — Особливо коли на те є особливі причини. 

Бабуня штурхнула Тітуню Оґґ. 

— А що там відбувається зараз? — поцікавилася вона. — Навіщо там така купа королів і всяких інших людей? 

— Розумієш, це поховальна учта, — авторитетно пояснила Тітуня. — По королю, який був у драному взутті; тепер він, он, солдата зображує. А всі інші говорять промови про те, який хороший у них був король, і дивуються, хто ж міг його вбити. 

— Точно? — суворо перепитала Бабуня. Вона кинула погляд на юрму акторів — і їй не довелося кидати монетку, аби вгадати вбивцю. 

Вона швидко обміркувала свої подальші дії. 

Й підвелася. 

Чорна шаль розгорнулася за її плечима, як крила янгола помсти, що зійшов з небес позбавити землю дурості, нещирості, лицемірства та омани. Дивним чином її постать видавалася куди більшою, ніж зазвичай. Перст гніву вказав на винного. 

— Це він! — тріумфально вигукнула вона. — І всі ми це бачили! Він зробив це кинджалом! 

Публіка розходилася задоволеною. Глядачі в цілому погоджувалися, що п’єса вдалася, хоча місцями встигати за плетивом сюжетних ліній було непросто. Втім, чого вартий був один лише той кумедний момент, коли всі королі прожогом кинулися геть зі сцени, а натомість туди вистрибнула стара в чорному і влаштувала справжній рейвах. Одне тільки це вартувало сплачених за вхід півпенні. 

Три відьми, одначе, лишилися сидіти на рампі. 

— Цікаво, як вони домовляються з усіма цими королями, щоб ті приходили сюди й робили усе це? — поцікавилася Бабуня, яку попередні події жодним чином не вибили з колії. — Я завжди думала, що це дуже заклопотані люди. Царюють, владарюють і все таке. 

— Ох, — стомлено промовила Маґрат. — Здається, ти й досі дечого не втямила. 

— Я хочу докопатися до суті! — відрубала Бабуня. Вона обійшла сцену і розтягла лаштунки з мішковини. 

— Гей, ти! — гукнула вона. — Котрого вбили! 

Небіжчик-невдаха, що саме намагався заспокоїти нерви бутербродом з яловичиною, звалився зі стільця. 

Бабуня копнула ногою картонний кущик й пробила його наскрізь. 

— Бачите? — звернулася вона в простір на диво задоволеним голосом. — Усе несправжнє! Самі тобі фарби, дрючки та папір за ними. 

— Чим можу допомогти, шановні пані? 

Це був навдивовижу багатий голос, в якому кожен дифтонг ідеально ковзав на потрібне місце. Це був золотаво-коричневий голос. Якби Творець мав голос, то це був би голос на кшталт цього. Якщо в ньому й були недоліки, то хіба що такі, що цим голосом неможливо було б, наприклад, замовити мішок вугілля. Вугілля, замовлене таким голосом, перетворилося б на діаманти. 

Голос належав тілистому чоловікові, півобличчя якого безжально загарбали велетенські вуса. Мережива рожевих вен на його щоках нагадували мапи чималеньких міст; його носа заіграшки можна було замаскувати в барильці з полуницею. 

Потертий жилет і діряві панчохи він носив так гордовито, що ви майже вірили, що його шати з оксамиту й соболячки[10] ось тільки-но здали в пральню. В руці він тримав рушник, що ним вочевидь щойно стирав грим, який і досі маснив його обличчя. 

— Я тебе знаю, — заявила Бабуня. — Це ти — вбивця, — вона скоса зиркнула на Маґрат і знехочу додала: — Принаймні було дуже схоже. 

— О, дякую. Завжди приємно зустріти істинного поціновувача. Дозвольте відрекомендуватися: Ольсен Вітолер, до ваших послуг. Свого роду управитель цієї зграї скоморохів, — сказав чоловік і, скинувши побитого міллю капелюха, зробив настільки вишуканий уклін, що той скорше скидався на практичну вправу з вищої топології. 

Капелюх виписав у повітрі серію складних траєкторій і нарешті завмер у витягнутій руці, що тепер вказувала просто в небо. Одна з ніг тим часом опинилася позаду іншої. Решта ж його тіла шанобливо хилилася вперед, аж доки його голова не опинилася на рівні Бабуниних колін. 

— Та добре, добре, — вимовила Бабуня. Невідь-чому вона відчула, що в її звичному одязі їй стало трохи тісніше і значно задушливіше. 

— Мені ваша гра теж дуже сподобалася, — втрутилася Тітуня Оґґ. — Коли ви на них усіх кричали такими шляхетними словами, одразу видно було: оце — король! 

— Сподіваюся, ми не дуже вам заважали, — пробелькотіла Маґрат. 

— Мої шановні пані, — прорік Вітолер. — Якби ж тільки я мав змогу висловити те безмежне відчуття щастя, яке відчуває звичайний мім, розуміючи, що хтось серед публіки здатен розрізнити за розмальованими дошками дух справжнього мистецтва! 

— Гадаю, ви могли б, — сказала Бабуня. — Гадаю, пане Вітолер, ви могли б висловити все, що завгодно. 

Він повернув капелюха на голову, і їхні погляди надовго сплелися, поки мізки кожного зважували візаві з професійної точки зору. Вітолер здався першим і негайно спробував зробити вигляд, що й не намагався змагатися. 

— Отже, — промовив він, — чим зобов’язаний візитові трьох таких чарівних леді? 

Фактично, він лишився переможцем. В Бабуні навіть щелепа відвисла. Сама вона змалювала б себе щонайбільше як «щедра та чуйна». Тітуня і собі, попри всю свою пухкість, мала обличчя, подібне до маленької родзинки. А найкраще, що можна було сказати про Маґрат — це те, що вона була така ж вишукано-пласка, гладенька і рівненька, як пральна дошка