Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Ностромо. Приморське сказання

Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

151
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 145
Перейти на сторінку:
звуками в темряву кімнати, прошитої струнами мирного сонячного світла. Сімейство Віол чуло ці голоси так виразно, мовби то незримі привиди, ширяючи над їхніми стільцями, пошепки радилися, чи варто підпалювати «казу» цього чужинця.

Це діяло на нерви. Старий Віола поволі підвівся з рушницею в руці, нерішучо, бо не знав, як стати на заваді непроханим гостям. Голоси вже було чути на подвір’ї. Синьйора Тереза не тямила себе від жаху.

— Ах! Зраднику! Зраднику! — лепетала вона майже нечутно. — Тепер нас спалять, а я ще падала перед ним навколішки. Ні! Він, певно, біжить слідом за своїми англійцями.

Схоже, вона вважала, що сама вже присутність Ностромо в домі гарантувала б їм цілковиту безпеку. Настільки й вона теж підпала під чари отієї репутації, яку капатас карґадорів створив собі на узбережжі та на залізниці, серед англійців та простолюду Сулако. Йому в очі, навіть у присутності свого чоловіка, вона завжди награно висміювала цю репутацію, часом добродушно, частіше — з дивною гіркотою. Але ж жінки нерозсудливі у своїх поглядах, як спокійно зауважував Джорджо за відповідних обставин. Цього разу, тримаючи рушницю напоготові, він нахилився до дружини і, не зводячи очей із забарикадованих дверей, процідив їй у вухо, що Ностромо не міг би тут нічим допомогти. Ну бо що вдіють двоє запертих у будинку чоловіків супроти двох десятків чи більше бандитів, які замишляють підпалити дах? Він певен, що «каза» весь цей час не йшла Джан’ Баттісті з думки.

— «Каза» йому не йшла з думки! Ха! — аж задихалася синьйора Віола, шаленіючи. І вдарила себе у груди руками з розчепіреними пальцями. — Знаю я його. У нього на думці лише він сам.

Рушничний залп пролунав так близько, аж вона закинула голову назад і заплющила очі. Старий Джорджо стиснув зуби під сивими вусами і люто закрутив очима. Кілька куль водночас поцілили в мур біля самого кутка, було чути, як знадвору посипалися шматки тиньку; долинув крик: «Он вони йдуть!» — на мить запала тривожна тиша, а тоді почулось, як стрімко віддаляється дружний тупіт ніг.

Постава старого Віоли випружилась, і на вустах старого бійця з лев’ячим обличчям заграла усмішка вдоволеної полегші. Це були не борці за справедливість, а злодії. Для того, хто належав до Безсмертної тисячі[25] Ґарібальді під час завоювання Сицилії, навіть захистити від них своє життя означало певним чином принизитись. Він був сповнений безмежної зневаги до цього бунту негідників і леперо, яким було невідоме значення слова «свобода».

Він опустив свою стару рушницю долі й, повернувши голову, глянув на кольоровий літографічний портрет Ґарібальді в чорній рамці на білій стіні, — різкий сонячний промінь перетнув його впоперек. Очі старого Джорджо, призвичаєні до цих сутінків з проблисками, роздивились рум’янець на обличчі, червону барву сорочки, обриси квадратних плечей, чорну пляму берсальєрського[26] капелюха, прикрашеного півнячим пір’ям, яке кучерявилось над тулією. Безсмертний герой! Ось яка була твоя свобода, — вона дала тобі не лише життя, а й безсмертя!

Фанатизм Віоли щодо цього єдиного у світі чоловіка ні разу не ослабав. У момент полегшення після відчуття чи не найбільшої небезпеки, якої лише зазнавала його родина в усіх своїх мандрах, він обернувся до портрета свого старого вождя, першого і єдиного, і лише потім поклав руку на плече дружині.

Діти, вкляклі на долівці, не ворушилися. Синьйора Тереза трохи розплющила очі, ніби чоловік розбудив її від дуже глибокого сну без сновидінь. Не встиг він у своїй розважливій манері промовити слово розради, як вона підскочила — дівчатка вчепились за неї з обох боків, — глибоко вдихнула і хрипко залементувала.

І ту ж мить хтось сильно загрюкав у віконницю знадвору. Раптом почулося хропіння коня, тупіт норовливих копит на вузькій утоптаній доріжці перед будинком; носак чобота знову загрюкав у віконницю — за кожним ударом брязкала острога — і схвильований голос загукав:

— Hola[27]! Hola, чи є тут хто-небудь?

Розділ IV

Увесь ранок Ностромо здалеку стежив за «казою» Віол, навіть у гущі найгарячішої сутички біля митниці. «Якщо побачу там дим, — думав він, — вони пропали». Щойно вдалося прорвати юрбу, як він поспішив туди з невеликою ватагою робітників-італійців, а туди, власне, лежав і найкоротший шлях до міста. Схоже, що та частина орави, яку він переслідував, надумала зробити привал під будинком; його прибічники чергою пострілів з-за алоєвого живоплоту змусили негідників тікати. У прогалині, вирубаній для рейок портової залізничної гілки, верхи на своїй сріблясто-сірій кобилі з’явився Ностромо. Він закричав, вистрілив услід утікачам із револьвера і поскакав до вікна їдальні. Йому спало на думку, що ту частину будинку старий Джорджо мав би обрати під укриття.

До Віол донеслась його кваплива задихана мова:

— Hola! Vecchio[28]! О, Vecchio! З вами там усе гаразд?

— От бачиш, — буркнув жінці старий Віола. Синьйора Тереза тепер мовчала. Ностромо надворі розсміявся.

— Мені чути, що падрона жива.

— Ти добре постарався, аби я померла від страху, — проридала синьйора Тереза. Вона хотіла сказати ще щось, але голос її не слухався.

Лінда зиркнула на її лице, а старий Джорджо гукнув, ніби виправдовуючись:

— Вона трохи засмучена.

Ностромо відгукнувся знадвору у відповідь і знову розсміявся:

— Мене таким не засмутити.

До синьйори Терези повернувся голос.

— Ось що я скажу. Не маєш ти серця — і не маєш ти совісті, Джан’ Баттісто…

Вони почули, як Ностромо крутнувся на коні й від’їхав від віконниць. Люди, яких він привів, збуджено заторохтіли італійською та іспанською, підбурюючи одне одного до погоні за бунтівниками. Він виїхав наперед і крикнув:

— Avanti![29]

— Не дуже довго побув він з нами. Іноземці не похвалять його за те, що навідався сюди, — трагічно промовила синьйора Тереза. — Avanti! Так! Це все, про що він дбає. Бути першим, хоч би де, хоч би як — аби першим разом із цими англійцями. Вони показуватимуть його всім і кожному. «Це наш Ностромо!» — зловісно засміялась вона. — Ну й ім’я! Що воно — те Ностромо? Міг би обрати собі якесь путнє ім’я, а то ж просто підхопив від них слівце[30].

Тим часом Джорджо спокійними рухами розгородив двері, а коли відчинив їх — на синьйору Терезу та двох дівчаток, які тулились до неї з боків, ринув потік світла, — як намальована стояла жінка в позі материнської екзальтації. Стіна за її спиною засліплювала білизнóю, а разючі барви літографічного Ґарібальді в сонячному сяйві поблякли.

Старий Віола у дверях підніс руку догори, наче посилав свої стрімкі, летючі думки портретові старого вождя на стіні. Навіть

1 ... 6 7 8 ... 145
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ностромо. Приморське сказання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ностромо. Приморське сказання"