Читати книгу - "Безхатько в подарунок, Селена Рейні"

Подивився на своє відображення у дзеркалі й скривився. Синці. Подряпини. А з його розкішної бороди, – його гордості, – стирчав реп’ях. Чоловік спробував його вирвати. Марно. Що ж, як тільки повернеться додому, відразу запишеться до барбера, – той дасть раду його проблемі.

Коли дівчина повернулася з гігієнічним приладдям, схилився над умивальником. Відкрив краник. Взяв мило. Намилив руки, обличчя. Обережно чистив зуби, бо щелепа боліла. І весь цей час вода продовжувала текти. Не витримавши, Христина підійшла до нього і закрутила кран.

– У бачку кількість води обмежена, – пояснила.

Зрештою, не йому ж спершу витягувати воду з колодязя, заливати її в умивальник, а тоді ще й виносити відро.

Чоловік здивовано глипнув на неї, а тоді на бачок.

– Пробачте. Надалі буду ощадливим.

– Дякую. Як ви забрили сюди? – запитала, після того, як він закінчив з гігієнічними процедурами.

– У мене була тут неподалік зустріч з друзями. Але так вийшло, що я опинився сам посеред дороги. Хотів знайти автобусну зупинку, щоб пересидіти там деякий час, проте, мабуть, не дійшов до неї.

– Автобусну зупинку? – перепитала. – На трасі?

– Так.

– На цьому відрізку дороги лише одна крита зупинка. Однак вона за п’ять кілометрів звідси.

– П’ять кілометрів? – вражено мовив.

– Ага, – підтвердила. А тоді трохи помовчавши знову запитала, – а до цієї хати ви як прийшли? В такі зими, як ця, хатинку практично непомітно з-за засніжених дерев на узбіччі.

– Якщо відверто…, – трохи знітився Павло, – я ішов за котом.

– Котом? – перепитала. – Ах, так. Це не кіт, а кішка. Мурза. Живе по сусідству. А сюди приходить погостювати. Вона ось там, спить на печі.

Чоловік кинув погляд туди, куди вказувала дівчина. Там, на витяжку, спала біло-сіра кицька.

– Мурза? Бо замурзана? – уточнив. – Як на мене, то вона має досить пристойний вигляд.

– Зараз так, – дівчина усміхнулася і її обличчя змінилося, стало яснішим та привабливішим. – Але коли вона була кошеням, то постійно у щось влазила. То у мішок від брикету, то у банку з-під вареного згущеного молока… От ми й назвали її Мурзою.

– А… Що ж… У вас є телефон? Я б подзвонив комусь і мене б забрали.

– Крізь такий сніг? – скептично вигнула брову.

– Для моїх друзів це не проблема, – усміхнувся.

– Телефон у мене є. От тільки він вночі розрядився. А оскільки електроенергія зникла, то користі від нього не багато.

– Зрозуміло, – засмучено проказав. – Отже, до зупинки п’ять кілометрів?

– Так, – підтвердила.

– Мені дуже ніяково… Але чи не могли б ви мені позичити кілька сотень гривень? Я піду до траси та сяду на автобус, який іде до міста. А як тільки потраплю додому, то гроші перекину вам на картку.

– Дороги засніжило лише цієї ночі. Тому не певна, що там йшов грейдер, а отже й автобусів не буде. Але вже завтра дорога буде прочищена. Сподіваюсь…, – додала не надто впевнено.

– Завтра? І що мені робити? – сів за стіл і подивився на неї повними розпачу очима.

– Можете пересидіти тут. Можливо відновлять електропостачання, я зараджу телефон і ви зв’яжетесь зі своїми друзями. А ні, то завтра зранку я проведу вас до зупинки.

– Дякую, – щиро усміхнувся. – Я Павло. А вас як звати?

– Христина.

– Христина, пропоную перейти на «ти». Здається ми стали досить близькі для цього. Та й, різниця у віці у нас не велика.

Дівчина згідно кивнула.

– Скільки тобі?

– Двадцять сім.

– Отже, я вгадав. Мені нещодавно виповнилося тридцять.

Христина співчутливо зітхнула. Тридцять років і безхатько. Тепер, при денному світлі, коли чоловік сидів за кілька кроків від неї, їй вдалося його краще роздивитися. Неохайна борода. Її можна було б назвати красивою через приємний мідний відтінок, але з неї стирчав з реп’ях. Масне, нерозчесане темно-золотаве волосся спадало на очі. На підборідді синець. Надщерблений передній зуб. І найкрасивіші зелені очі, які їй коли-небудь доводилося бачити у житті…

– Розкажи щось про себе, – попросила.

– Я займаюся заготівлею металолому, – відповів із сарказмом.

Отже, краде каналізаційні люки та витягає зі смітників жерстяні банки з-під пива. І від цього Христині стало дуже сумно…

У нього було сильне і молоде тіло, – у цьому вона переконалася ще вчора, коли натирала його самогонкою. Значить він міг працювати фізично, – влаштуватися десь вантажником чи будівельником, – у цих професіях завжди потрібні робочі руки. Натомість обрав легший, але неправильний шлях ледацюги.

– Я часто подорожую.

«Навряд жебракування на вокзалах різних міст можна назвати подорожами», – подумала дівчина, але змовчала. Натомість подала йому тарілку борщу. Нарізала широкими скибками хліб. Відкрила сметану, яку купила у тітки Наді ще позавчора. Відвернулася до плити, щоб налити собі узвару. А коли поставила чашку на стіл, зрозуміла, що чоловік до їжі не торкнувся.