Читати книгу - "Ставка ненависть, Стефанія Лін"

Глава 4

Не думала, що ми будемо їхати мотоциклом з червоною підсвіткою. Не думала, що їхати позаду Деймона так шалено трепетно й нервово. Весь час я напружена, кожна кісточка в тілі у тонусі, а дурнувате серце калатає аж у горлі. Діставшись зупинки, бачу, що бійка стала ще більшою, масштаби значно зросли. 

— Он там, — кричу Деймону крізь шолом.

Він зупиняється неподалік. Глушить мотоцикл, звідкілясь дістає биту й наказує показати нападника. Очима блукаю по натовпі, продовжуючи сидіти на залізному коні, й нарешті знаходжу. Він не гамселить Айзека, на щастя мого друга взагалі не видно, але бʼє іншого хлопця. Вказую пальцем. Деймон киває, прямує туди впевненою ходою. Намагаюся не помирати від гарячого потоку, що торкається усього тіла. Намагаюся не перетворюватися на морозиво від того, який цей хлопець гарячий. Йому дуже пасує одяг мотоциклістів. Широкі плечі, міцні стегна, впевнена хода, і ця клята бита… Дуже спекотно. 

Він занурюється у самий вир бійки. Знаходить того, хто розбив мій ніс. Навіть на відстані я бачу жах у його очах, тим паче Поузі у шоломі. Він тримає татуйованого за шию, підіймає над асфальтом, а потім різко кидає. Б'є у сонячне сплетіння, а далі  їх закривають інші хлопці. 

Весь час сиджу на мотоциклі бажаючи, щоб все нарешті закінчилося. Цікаво, якщо Поузі постраждає у масовій бійці, кого звинуватить його тато: мене чи власного сина? Врешті, це я — тінь, і я мала б зупинити дещо подібне, а не приїжджати з ним сюди. Ох, я явно погано справляюся з роллю, якої вимагає Леонард. 

З часом натовп рідшає. Деякі тікають, деякі залишаються лежати на асфальті. Але проблема, я не бачу Деймона. Його банально немає, і хто знає, де збіса цей дурень подівся. Повільно сповзаю з мотоцикла, знімаю шолом й уважно оглядаю усіх, шукаючи червоний неон. Або, хоча б щось, що вказало б, де клятий Деймон. Розумію, що нічого не вдію таким чином, тому йду до зупинки. Серце тепер калатає від жаху. Вся радість, що Поузі пішов випускати пар й карати мого кривдника, зійшла нанівець. Врешті, варто нагадати собі — він це робив заради себе. Підійшовши до тіл уважно оглядаю хлопців без свідомості, деяких з них знаю, та мені не шкода їх. Всі вони покидьки, які грабують людей. Крокую далі, у провулок позаду зупинки. Він повністю темний, але я повинна перевірити. Смерть власника частини “Тріо компані” точно не входить у мої плани. Мені потрібно гроші для Лейли та мами. 

Занурююся у темряву. Йду обережно, прислухаюся до кожного звуку, тільки, як на зло, тиша. Дістаюся кінця провулка, завертаю до одного з будинків у три поверхи, й бачу неоновий спалах. Пришвидшуюся, мчу на червону пляму, подумки благаючи світ не кидати мене знову на поталу життю. Діставшись неонового шолома з полегшенням видихаю, бо це Поузі. Щоправда, він сидить на асфальті, а сам шолом поруч. А ще, він чомусь тримається за живіт. Присідаю перед ним. У хлопця голова опущена, чорне волосся прикриває обличчя. Підсвідомо, я бачу яке воно, але насправді це лише моя уява. Деймон взагалі не рухається. 

— Хей, — тихо шепочу, тягнуся рукою й накриваю нею пальці чоловіка. 

Він смикається. Різко задирає голову і в очі дивиться. Рот у крові. Смикаюся від  надлишку емоцій, бо він виглядає дуже звабливо. Навіть клята кров не псує цього хлопця. 

— Вести мотоцикл вмієш? — глухо запитує.

— Ні, — серце відчуває, щось не так.

— Доведеться терміново вчитися. Привези його сюди. 

— Ти поранений? — паніка проникає не лише у мій голос, а й всюди.

— Трішки.

— Боже… — видихаю. — О Господи! Потрібно сказати твоєму батькові! 

Не знаю звідки Поузі бере сили, але він смикає мене на себе, притуляє наші обличчя й видихає в губи:

— Тільки спробуй, Ліліт, і ти вилетиш з роботи назавжди! 

— Але… — намагаюся заперечувати.

— Ти — моя тінь, то допомагай, як і повинна!

— Тобі потрібен лікар! — істерично вигукую. Я бачила неодноразово поранених, врешті, мій район такий, що без подібного видовища не обійтися. Проте, я точно не мала дозволяти Деймону стати одним з тих, кого бачила так часто.

— Мені потрібен мотоцикл. Привези його сюди. 

Руки тремтять. Встаю й біжу назад. Мої пальці у крові Деймона. І це лякає ще більше. Я розумію — не впораюся. Як мені притягнути сюди мотоцикл? Як відвезти Деймона додому? Як надати допомогу? 

До мого подиву поруч з мотоциклом Айзек, побитий, але не зломлений.

— Ліліт! — вигукує радісно. — Ти ціла!

— І ти, — видихаю. Кидаюся в обійми друга. — Допоможи.

Хапаюся за кермо мотоцикла і швидко пояснюю, що потрібно. Друг не ставить зайвих питань. Він допомагає пхати залізного коня до провулка, а потім до Деймона. Допомагає всадити клятого Поузі, і садить мене попереду. Прив'язує власним ременем нас з хлопцем, коротко пояснює як кермувати. Каже, що у мене все вийде, а сам, кульгаючи на праву ногу, зникає у темряві.  Дякую пошепки, заводжу мотоцикл й повільно виїжджаю з двору. До нашої невдачі біля зупинки зупиняється поліцейський автомобіль. Нам неприємності непотрібні, тож газую, дивуючись як взагалі вмудруюся втримати транспортний засіб, й мчу вперед. 

Дім Деймона зустрічає тими ж мовчазними охоронцями та паркувальником. Мої ноги тремтять, підгинаються в колінах через адреналін, але якимось чином я таки веду Поузі до ліфта, а потім заводжу у квартиру. Він щось бурмоче, тільки не чую нічого. В моїх вухах свистить страх, ніс забитий металічним присмаком. Я маю ціль — завести його до спальні. На цьому й тримаюся. Тож, коли хлопець лягає на ліжко і починає роздавати накази, мовчки тішуся, що живий, й активно їх виконую. Приношу аптечку, бинти, знеболювальне, спирт, пляшку чогось міцного, а ще нитку та голку. Присідаю на край ліжка. В спальні темно, та широкі вікна дарують достатньо світла від нічного міста. 

— Маєш зашити, — важко дихаючи, кидає.

— Може лікаря? — тремтячим голосом.

— До біса лікаря, знезаразь і заший, — наказує.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍