Читати книгу - "Шлях до порятунку, Олександр Немо"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Перед ним стояв той самий третій чоловік — кремезний, з усмішкою, від якої хотілося зникнути. Він тримав зброю Роми, розглядаючи її як щось непотрібне.
— Тепер це моє, — сказав він, заправляючи пістолет за пояс. Його голос був грубий, просякнутий самовпевненістю. — Але спочатку ми потішимось.
Рома підняв голову. Його погляд знайшов Віру і Лізу. Ліза ридала, її руки зламував високий, худорлявий чоловік, який шепотів їй щось на вухо з огидною посмішкою. Віра сиділа неподалік, виснажена, її погляд метався між чоловіком і дочкою.
— Ти тільки подивись, як він тремтить, — засміявся той, хто тримав Лізу. — Як такий слабак взагалі дожив до цього моменту?
Сміх різав слух. Вони знущалися, як хижаки, що граються з жертвою.
— Що будемо з ними робити? — запитав один з них.
— Все, що хочемо.
Худий чоловік, що стояв поруч з Лізою, різко потягнув за її кофту. Тканина луснула з тріском, оголюючи її плече. Ліза закричала, намагалася вирватися, але його хватка була залізною.
Рома спробував піднятися, але його ноги наче наповнилися свинцем. Дихання збилося, він відчував безпорадність, як у ті самі моменти з кошмарів.
— Ти будеш дивитися, як ми розважаємося, слабак, — мовив коренастий. — А потім ми... вб'ємо всіх.
— Убий нас, якщо зможеш, боягуз! — раптом засміявся другий, кидаючи йому пістолет.
Зброя впала до ніг Роми з глухим стуком. Він дивився на неї, як на чужу річ, не розуміючи, як реагувати.
— Ну давай, герой! — знущалися вони.
Руки Роми потягнулися до пістолета, тремтіли. В очах стояли сльози, серце билося, як скажене. Він підняв зброю, але пальці не слухалися.
— Дивись, зараз заплаче! — закричав хтось.
Сміх лунав в голові. Гудіння в вухах ставало гучнішим.
"Чому тоді вони мене не вбили?"
Ці слова спалахнули в свідомості, немов блискавка. Вони почали повторюватися знову і знову, розтікаючись отрутою по розуму. Спогад ожив.
Друзі стояли на колінах, молили про допомогу. Рома бачив, як постріли розривали їх тіла, кров текла по землі. Їхні обличчя застигли в передсмертному жаху.
"Чому вони не вбили мене?"
Але тепер він зрозумів. Він знову опинився там, і бар'єр, що затуманював його розум, наче спав. Він подивився на своїх друзів і вниз, пістолет був у його руках. Це він стояв перед ними. Це він, з божевільними очима, спускав курок, знову і знову.
Дихання прискорилося. Сміх насильників змішувався з криками з минулого. Рома підняв пістолет, його рука більше не тремтіла.
Худий чоловік першим помітив зміну в його погляді.
— Ей, ти чого...
Постріл.
Куля потрапила йому в горло, він захитався, випустивши Лізу. Та з криком відскочила. Чоловік упав на землю, захлинаючись кров'ю.
— Ти що робиш?! — крикнув другий, кинувшись до Роми.
Постріл. Точно в груди. Його тіло впало, наче підкошене.
Третій, кремезний, встиг витягти зброю, але Рома вже спустив курок. Вистріл потрапив йому в живіт, і чоловік впав на коліна, кашляючи кров'ю.
Рома зробив крок до нього, його обличчя було холодним, наче кам'яне.
— Не треба... будь ласка... — прохрипів той.
Постріл.
Тиша накрила все навколо, тільки луна від останнього пострілу висіла в повітрі.
Ліза дивилася на Рому широко розплющеними очима, в яких змішалися жах і вдячність.
Віра стояла поруч, закривши обличчя руками.
Рома опустив зброю. Його руки більше не тремтіли.
"Тепер ти інший," — прошепотів голос у голові. "Тепер ти виживеш."
Рома стояв нерухомо, його погляд був порожнім, наче він дивився крізь тіла, що лежали на землі. Зброя в його руці була важкою, але він більше не відчував її ваги. Як ніби це було продовженням його самого, інструментом, що набув сенсу тільки в цей момент.
Ліза зробила невпевнений крок до нього, її голос тремтів:
— Рома... це... ти... врятував нас.
Але Рома не реагував. Його дихання було поверхневим, а груди важко піднімалися і опускалися. Голоси всередині не втихали, тепер вони говорили хором, гулко, як тисячі.
"Ти зробив це. Ти довів їм."
"Тепер ти не слабкий."
"Але якою ціною?"
Він раптом впустив пістолет, ніби той обпік йому руку. Ліза кинулася до нього, обняла, притулившись обличчям до його грудей, її сльози пропитали його сорочку.
— Ти... ти нас врятував, Рома. Я думала... — її слова обірвалися риданням.
Віра підійшла слідом, її обличчя було виснаженим, але в очах читалася вдячність. Вона поклала руку на плече Роми.
— Дякую. Ти захистив нас.
Рома підняв на неї погляд.
— Я... я їх вбив, — промовив він глухо, ніби до кінця не вірячи в сказане.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шлях до порятунку, Олександр Немо», після закриття браузера.