Читати книгу - "Тіні Лендорну, Радомир Український"

Туман закружляв, утворюючи примарні спіралі, і почав згущуватися, доки перед Еріоном не виринула постать, що змусила його серце стискатися. Це був він сам, але спотворений, як відображення в тріснутому дзеркалі. Образ здавався старшим, його обличчя було виснаженим, розбите часом і битвами. Глибокі шрами візерунком пролягали вздовж рук, а очі світилися червоним полиском — поглядом, позбавленим жалю чи надії. У руці тіні був довгий кинджал, його лезо блищало кривавим сяйвом, неначе щойно вийшло з глибин темряви, спрагле нових жертв.

— Ти справді думаєш, що можеш змінити свою долю? — голос тіні був схожий на його власний, але спотворений, мовби він відлунював з глибоких проваль розбитої душі. — Я — це ти. Кожна твоя помилка, кожен твій гріх, кожен зруйнований шлях. Ти — вбивця, злодій, брехун. Чи ти гадаєш, що заслуговуєш на прощення?

Слова пронизували Еріона, як отруйні стріли, кожна з яких влучала в найболючіші спогади. Темрява в його свідомості ворушилася, піднімаючи на поверхню сцени, які він хотів забути. Тих, кого він зрадив, тих, кого залишив, тих, чиї крики замовкли, поки він рятував лише себе.

Тінь зробила крок уперед, і повітря стало важким, наче насиченим жахом. Еріон ледь устиг ухилитися, коли кинджал блискавично змахнув у його бік, і холодне лезо пронизало повітря біля його обличчя. Кожен рух тіні був точним і нещадним, мов сама доля вирішила зупинити його тут і зараз. Ухиляючись від нових ударів, він відчув, як холодна сталь все ж зачепила його руку. Біль пройшов тілом, і тепла кров потекла з рани, капаючи на холодний камінь.

Еріон відскочив назад, задихаючись, його погляд метнувся до зловісного образу. Він знав, що оборонятися далі марно. Ця тінь була більше ніж ворогом — це була частина його самого. Його слабкість. Його страх. Його гріхи.

— Так, я — вбивця, — вигукнув він, його голос зірвався від напруги. — І злодій. І брехун. Але я живий! Живий, бо ніколи не здавався. Бо в мене є щось, чого тобі бракує, — вибір. І сьогодні я обираю не тікати!

З цими словами він кинувся вперед. Тінь зустріла його з холодною жорстокістю, і їхні тіла зіткнулися. Це була не просто бійка — це була боротьба душі, зневіри і надії, сили і слабкості. Усе, що було в Еріона, — кожен м'яз, кожен подих — він кинув у цю сутичку. Нарешті, з останніх сил, він вирвав кинджал із руки тіні і впав на неї, стискаючи її горло. Тінь завмерла. Її руки безсило опустилися, а червоні очі потьмяніли, перетворюючись на порожнечу. Її обриси почали танути, розчиняючись у повітрі.

Коли вона зникла, залишивши за собою лише холод і тишу, Еріон впав на коліна, вдихаючи повітря важкими ковтками. Його рука була вкрита кров’ю, а тіло тряслося від виснаження. Але він вижив.

Навколо запанувала мить спокою, але вона була оманливою. Простір знову змінився: густий туман затулив усе навколо, знову накриваючи його мовчазною завісою. Але цього разу в ньому не було ані тіней, ані голосів. Він був лише передвісником чогось значно гіршого. Еріон піднявся, тримаючи поранену руку, і зробив крок уперед. Він знав: це ще не кінець. Попереду чекала зустріч із самим серцем цього місця.

Зал заповнився примарним зеленкуватим сяйвом, яке струменіло від мармурового постаменту в центрі приміщення. На ньому лежав Клинок Ночі — витончений меч, який здавався створеним із самої сутності темряви. Метал леза, глибокий і чорний, як нічне небо, поглинав світло навколо, залишаючи лише ледь помітні відблиски рун, що пульсували власним, невловимим ритмом. Ці символи, вирізьблені з незбагненною точністю, ніби дихали, мов серце живої істоти. Навіть здалеку Еріон відчував потужну енергію, що виходила від меча. Вона була холодною і незворушною, наче сама ніч дивилася на нього крізь це лезо.

Але раптом тиша зали розкололася. Повітря задрижало, сповнене невидимого напруження. Зеленкувате сяйво почало згущуватися навколо постаменту, і з нього повільно вимальовувалася постать. Величезний силует, у темних, потьмянілих обладунках, мов оживлена статуя, піднявся з темряви. Лице ховалося під масивним шоломом із вигнутими рогами, а очі горіли червоним вогнем, що пронизував саму душу. Його броня, покрита давніми рунами, мерехтіла примарним світлом. Ці символи були не лише прикрасою, а й частиною стародавніх чар, які захищали воїна.

— Ти, смертний, — пролунав голос, низький і важкий, як удар грому. — Насмілився прийти сюди по те, що тобі не належить. Я — Ірмар, охоронець Клинка, і ти не пройдеш.

Еріон ковтнув, відчуваючи, як тягар слів здавлює його груди. Перед ним стояла не просто істота — це було уособлення сили, яка не знала поразок. Його ноги ледь не підкосилися, але він знав, що відступати нікуди. Замість звичної зброї у нього були лише два ножі, а супротивник тримав величезну булаву, чиє лезо виблискувало, мов криця, на яку перетворили саме світло.

Ірмар зробив перший рух, і його кроки важко відгукнулися по залі, як гуркіт грому. Він підняв булаву, і Еріон ледь устиг ухилитися, коли вона з гуркотом упала на підлогу, розбиваючи камінь на шматки. Уламок зачепив плече юнака, і біль пронизав його тіло, але він утримався на ногах. Ірмар підвівся, його очі палали ще сильніше, і з його грудей вирвався рев, що відлунював по всьому залу.

— Ти марнуєш час, — промовив охоронець, і в його голосі звучала зневага. — Ти — лише тінь, яка ховається від світла.

Еріон відчував, як холодний піт стікає по спині. У його голові вихором крутилися думки, але жодна з них не приносила розради. Його удари відбивалися від броні супротивника, як вода від скелі. Він відступив, намагаючись знайти слабкість, але Ірмар знову кинувся вперед, піднімаючи булаву.