Читати книгу - "Афера на двох, Ірен Кларк"

5

Олівер

 

Ми відійшли від альтанки, залишивши Ліну з дівчатами. Сонце вже почало хилитися до горизонту, кидаючи довгі тіні на подвір’я. Я схрестив руки на грудях і зітхнув.

 

— Ну і що тепер? — запитав я, дивлячись на друзів.

 

— Тепер треба думати, що з цим усім робити. — Нік обперся на паркан. — Бо якщо Ліна права, і її “наречений” такий впливовий, то він просто так її не залишить.

 

— Але це… не наша проблема. — Я підняв руку, ніби намагався відсторонитися від теми. — Я… просто проїжджав! Я… випадково!

 

Кирило гмикнув:

 

— Це ж треба так випадково в’їхати в чужий детективний сюжет…

 

— Та-ак… — Нік хитро посміхнувся. — Зовсім не твоя проблема, якщо людина з грошима і зв’язками дізнається, що якась дівчина втекла саме на твоїй машині.

 

Я завмер.

 

— Він… дізнається?

 

— Олівере, — Кирило поплескав мене по плечу, — люди, які звикли отримувати все, що хочуть, не здаються. Вони шукають, поки не знайдуть.

 

Я провів рукою по обличчю.

 

— Це погано.

 

— Дуже. — Нік кивнув. — Але є вихід.

 

— Я боюся… твій вихід.

 

— Допомогти їй.

 

Я глянув на нього так, ніби він щойно запропонував мені викрасти Пентагон.

 

— Що? Ні!

 

— Слухай, ти ж хакер. — Кирило підняв брову. — Знайти інфу, зрозуміти, з ким ми маємо справу—це ж твоє?

 

— Так! Але не в такому форматі!

 

— А в якому? — Нік усміхнувся.

 

Я замислився. Ідея лізти в чужі проблеми мене не тішила, але перспектива того, що проблеми самі знайдуть мене, тішила ще менше.

 

— Окей… — я нарешті сказав. — Я знайду… хто цей… наречений. Але якщо все… страшно — ми… віддаємо її поліції.

 

Нік уважно дивився на мене, ніби щось прикидав.

 

— А раніше ти не боявся допомагати.

 

Я звів брови.

 

— Що?

 

— Ну, коли Інга мала проблеми, ти ж одразу вписався. Або коли Алісі треба було допомогти з її проблемами, ти ж без питань підключився.

 

Я стиснув губи.

 

— Це… інше.

 

— Чим?

 

— Це… Інга! І Аліса! — я розвів руками. — Я їх знаю. Це сім’я.

 

Кирило скептично підняв брову:

 

— А Ліну ти не знаєш. Але допомагати все одно доведеться.

 

Я потер обличчя.

 

— Я не боюся!

 

Нік усміхнувся:

 

— Ну, слава Богу, хоч це визнав.

 

Я зітхнув і пробурмотів:

 

— Я просто кажу… Інга і Аліса — це своє. А ця дівчина… чужа. Хоч і дуже… вродлива.

 

Кирило хмикнув:

 

— Ой, починається…

 

Нік подав голос абсолютно серйозно:

 

— Тобі що, тепер список документів потрібен? Щоб не чужа стала?

 

Я примружився:

 

— Це… сарказм?

 

— Це логіка.

 

— Ага. А ще це… підстава!

 

Кирило і Нік синхронно розсміялися. Я похитав головою і глянув на будинок. Там, у альтанці, Ліна щось говорила Інзі й Алісі, жестикулюючи руками. Вродлива незнайомка, яку я вже не міг просто так ігнорувати.

 

Я вже збирався сідати в машину, коли побачив, що Ліна стоїть осторонь, ніби не знає, що робити. Я підійшов ближче й запитав:

 

— Ти… залишаєшся тут? Чи… їдеш зі мною?

 

Вона зітхнула, склавши руки на грудях.

 

— З тобою. Я й так достатньо незручностей створила твоїм друзям.

 

— Я… не був проти.

 

Вона злегка усміхнулася, але нічого не відповіла. Ми сіли в машину, і я виїхав на дорогу.

 

Кілька хвилин їхали мовчки. Нічне місто пролітало повз, у повітрі стояв запах весняного тепла.

 

Я не витримав і запитав:

 

— А… тобі є куди йти?

 

Вона довго мовчала, потім зітхнула:

 

— Ні. Мене скрізь знайдуть.

 

Я краєм ока глянув на неї. Виглядала вона втомленою, але водночас зібраною.

 

— Тоді… ти можеш залишитися у мене.

 

Вона здивовано повернула голову:

 

— Серйозно?

 

— Так. Квартира… велика. Тебе… вистачить місця.

 

Вона ще трохи подивилася на мене, а потім усміхнулася:

 

— Дякую, Олівере.

 

Я кивнув і зосередився на дорозі. Не знаю, у що я щойно вляпався, але точно не у щось просте.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍