Читати книгу - "Мовчазний граф, Ірина Скрипник"

——— 3 ———

Мій третій день у маєтку розпочався з несподіваного видовища. Перед вікном моєї кімнати стояв кінь, а верхи на ньому — Радимир у чорному літньому камзолі.  

Камзол був простий, без зайвих прикрас, але його чіткий крій підкреслював статуру графа, додаючи йому стриманої елегантності. Гудзики, виготовлені з металу, виблискували на ранковому сонці. На голові — темний капелюх із широкими полями, що приховував частину його обличчя, додаючи йому загадковості. Руки вкривали тонкі чорні шкіряні рукавички, які щільно прилягали до шкіри. Високі чоботи із чорної шкіри, прикрашені металевими шпорами, завершували образ, який здавався настільки бездоганним, що важко було відірвати від нього очей. Він сидів на коні з такою впевненістю, що дивлячись на нього, я ніби забула, як правильно дихати.

Я милувалася ним, хоча стояла по інший бік скла в шовковій нічній сорочці. Моя сорочка була настільки довгою, що ледь не торкалася підлоги. Її широкий крій дозволяв мені вільно рухатися уві сні. Манжети були оброблені простим мереживом. Волосся неслухняно спадало на плечі. Повна протилежність того, якою граф зазвичай бачить мене вдень: зібраною, стриманою, а іноді навіть дещо пихатою.  

Раптом мені здалося, що він подивився прямо на мене. Очі графа на мить зупинилися на вікні, і його обличчя освітила ледь помітна посмішка. Я швидко відсмикнула фіранки, сховавшись за ними, і, сповнена сорому, повернулася до ліжка.  

— Щось сталося, панно? — зненацька зʼявилася Вілена. 

— Ні, все добре, — відповіла я, ховаючись під ковдрою.  

Але спокою мені не дали. До кімнати майже відразу влетів Володимир. Його рухи були швидкими, але не метушливими — скоріше, рішучими.  

— Чому ж ви досі не вдягнені, панно? — запитав він суворо.  

Я здивовано підняла голову з-під ковдри. Що за дивний цей чоловік — завжди зʼявляється в потрібний момент! І як він тільки встигає? Таке враження, наче він всюди. Може, Володимирів насправді декілька? 

— Та вставайте вже, панно! — простягнув в мій бік якийсь одяг один із декількох уявних Володимирів. — На вас пан Радимир чекає! 

Я закусила губу. Вставати зовсім не хотілося. І справа була не лише в небажанні вилазити з-під ковдри. Причина була значно серйознішою. З дитинства я боюся коней.  

Моя матінка колись розповідала, що це через випадок, який стався, коли я була ще зовсім малою. Батьківський кінь тоді стягнув із мене стрічку для волосся й, незважаючи на всі мої спроби повернути її, зʼїв її просто у мене на очах. Тоді я довго плакала, а після — почала уникати коней. Цього я, звісно, не памʼятала, але страх залишився десь глибоко всередині. Та й причин не довіряти словам батьків в мене не було.

— За пів години панночка має бути зібраною! — гримнув Володимир, звертаючись до Вілени. — Роби, що хочеш, але якщо через тридцять хвилин вона не вийде до пана, тебе буде звільнено! І не просто звільнено — я напишу такий звіт про твою роботу її батькам, що більше тебе жоден маєток не прийме на службу!  

Його голос був настільки холодним і різким, що навіть я, сховавшись під ковдрою, відчула на собі його вагу. Тільки-но він залишив кімнату, як Вілена нахилилася до мене. Здавалося, от-от заплаче.  

— Панно, прошу, — її голос просто дзвенів від розпачу. — Ви маєте вдягтися.  

Я з обережністю виглянула з-під ковдри, переконавшись, що Володимира і справді не було. Яким же жорстоким він міг бути! Його слова звучали так, наче все це — питання життя і смерті.  

Відразу видно різницю між тими, хто звик мати справу зі знаттю, та тими, кого наймав мій батько. У порівнянні з родом Златогорських ми простолюдини і працювали на нас такі ж звичайні люди. Єдине, чим ми могли похизуватися, — це особисте знайомство з багатьма впливовими людьми, які так чи інакше замовляли щось у мого батька. Однак навіть так ніхто з нас особливо не розраховував породичатися з ними. Ми були не їхнього рівня.

— Панно, прошу, — повторила Вілена, тепер вже зі сльозами в очах. — Ви маєте вдягнути цей костюм для кінної прогулянки.  

Її обличчя було таким засмученим, що я вже не могла довше тягнути час. Зітхнувши, я відкинула ковдру і взяла в руки одяг, який залишив Володимир. Почала вдягатися…

 

Чорний жакет із довгими вузькими рукавами щільно сів на талії, вигідно виділяючи силует. Спереду його застібали сріблясті ґудзики, витончені й злегка прикрашені орнаментом. Під жакетом — світла блуза з високим мереживним комірцем, який додав образу елегантності.  

Спідниця, пристосована для їзди верхи, була розширеною, але не надто пишною, щоб не заважати рухам. Її темна тканина виблискувала на світлі. Чоботи з чорної шкіри, подібні до тих, які носив сам Радимир, були зручними, але виглядали доволі строго. Шкіряні рукавички завершували цей ансамбль, а капелюх із вузькими полями додавав мені грації, хоча я почувалася в ньому зовсім некомфортно.  

Та все ж я була готова. Вілена з видимим полегшенням допомогла мені вийти у двір, хоча кожен крок до коня здавався для мене випробуванням.  

Переді мною стояла висока кобила з блискучою чорною гривою. Її очі уважно дивилися на мене, і здавалося, вона бачить крізь мене. 

Я більше не могла зробити ані кроку. Тіло не слухалося, а серце калатало так, що, напевно, його чули всі навколо.  

— В чому справа, панно? — пролунав суворий голос Радимира.  

Він сидів на своєму коні, дивлячись на мене зверху вниз із тим самим спокійним, але водночас вимогливим поглядом. Його терпіння починало танути, хоча він старанно приховував це.  

Я не відповіла. Мої губи завмерли, і я навіть не знала, що сказати. Тоді Радимир перевів погляд на Вілену.  

— Ти, — його рука вказала на служницю, — пояснюй.  

Вілена винувато опустила голову й пробурмотіла:  

— Ваша світлосте, панночка з дитинства боїться великих тварин.  

— Бути цього не може! — відмахнувся граф і глянув прямо на мене. — Ви — найсміливіша і найпрекрасніша жінка з усіх, кого я коли-небудь зустрічав! Тому, будь ласка, не гайте мій час дарма і залізайте вже на цю кобилу!  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍