Читати книгу - "Мовчазний граф, Ірина Скрипник"

Я підняла очі на нього. Хотіла заперечити, сказати, що справа зовсім не у сміливості чи моїй красі, але несподівано зрозуміла: моє тіло більше не тремтить. Страх, що паралізував мене ще хвилину тому, зник. Усе — від напруження в плечах до серцебиття — вирівнялося, і я відчула, як контроль повертається до мене. Можливо, це був вплив його голосу чи погляду, але…

«Все зникло» — подумала я, зробивши невпевнений крок уперед.  

Кобила стояла за кілька кроків, її тримали слуги графа. Її темна блискуча шерсть відливала на сонці, і вона спокійно переступала з ноги на ногу, зовсім не виглядаючи загрозливою. 

Радимир, який продовжував сидіти на чорному коні, мовчки стежив за мною. Його постава була незворушною, наче він вже передбачив, що я підкорюся його наказу. 

Тим часом, за моєю спиною стояли Володимир і Вілена, напружені та насторожені. 

— Хутчіше, панно! — коротко кинув граф.  

Я ще раз поглянула на нього. Уночі він здавався іншим: романтичним, вразливим. Його голос тоді був м’яким, а поведінка — менш суворою. А зараз? Зараз переді мною була наче зовсім інша людина.  

«Може, графів теж декілька?» — подумала я, і на моєму обличчі з’явилася ледь помітна посмішка.  

Цей Радимир був холодним, стриманим і владним. Його жести, тон голосу — усе свідчило про те, що він звик до підкорення. У ньому було щось майже лякаюче, але водночас магнетичне. Хоч я і намагалася не визнавати цього, але відчувала, що поруч із ним важко залишатися байдужою. Він зачаровував мене з кожною хвилиною все більше і більше…

За кілька хвилин ми вже їхали вузькою стежкою, що вела від маєтку до найближчого міста. Нікого, крім нас, тут не було. Лише золотисті пагони пшениці, які простягалися до самого горизонту. Я згадала події минулої ночі. Він обіцяв, що кудись мене запросить. Але хіба це схоже на запрошення?  

— Ваша світлосте, чи можу я дізнатися, куди саме пролягає наш маршрут? — запитала я, коли наші коні виявилися поруч.  

— Немає ніякого маршруту, — зітхнув він. — Просто я подумав, що мало часу приділяв вам, тому вирішив запросити вас на ранкову кінну прогулянку.  

Запросити на прогулянку… То припхатися на коні під моє вікно з самого ранку — це для нього і є «запросити»? А якщо він вирішить щось подарувати, то просто кине в мене цим?!

Мій погляд мимоволі знову звернувся до нього. Його обличчя, відтінене широкими полями капелюха, було таке ж спокійне, як і раніше. Лише очі видавали втому чи, можливо, глибокі роздуми.  

«Схоже, він зовсім не вміє спілкуватися, — подумала я. — Хоча це й не дивно, якщо врахувати, як багато він мовчить. А сьогодні наважився заговорити… Невже піде сніг?»

Я глянула на небо. Воно було чистим і безхмарним, наче йому було байдуже до всього, що відбувається на землі. Тиша між нами вже почала здаватися нав’язливою і нестерпною, коли Радимир, повернувши голову, несподівано запитав:  

— Чи можу я ще щось зробити для вас?  

Його голос звучав рівно, спокійно, але всередині мене щось стислося. Я зібралася з думками і відповіла:  

— Власне, ваша світлосте, я б хотіла запитати: чи не проти ви, якщо я зустрінуся на днях зі своїми сестрами? Я не бачила їх вже чотири дні і дуже хвилююсь. Ми ще ніколи не розлучалися на такий довгий термін.  

Він замовк, і цей невеликий проміжок мовчання, хоч і тривав лише кілька секунд, здався мені вічністю.  

— Звісно, якщо вважаєте це необхідним, я накажу Володимиру, щоб він організував вам зустріч. Щось ще?  

Його відповідь була чемною, але без особливих емоцій. Можливо, я очікувала від нього чогось іншого, більшої зацікавленості чи хоча б тіні співчуття. Та замість того, щоб розмірковувати над цим, я легенько потягнула за поводдя і вирвалася трохи вперед.  

Однак Радимир швидко наздогнав мене. Його чорний кінь, наче тінь, рухався майже безшумно. Чорний костюм графа лише підкреслював цю схожість, роблячи його постать суворою і відстороненою.  

— Незважаючи на те, що ваш батько вже дав свою згоду на наш шлюб, для мене важливо, щоб ви також цього хотіли, — несподівано промовив він, зупиняючи коня поруч зі мною. — Тому, якщо вам чогось бракує або якщо ви почуваєтесь самотньою, дайте мені знати про це.  

Я на мить зупинилася і вдивилася в його обличчя.  

— Хіба так важливо, як я почуваюсь чи що думаю з приводу весілля? — кинула я, намагаючись зрозуміти, чи він дійсно має на увазі те, що говорить.  

Радимир кивнув, не змінюючи виразу обличчя: 

— Для мене — важливо. Я не хочу бути тим, хто силою потягне вас до вівтаря. Це — єдина причина, через яку я не наважувався заговорити з вами раніше, панно.  

— Однак це не завадило вам зайти вночі до моєї кімнати, коли я була зовсім беззахисною, — відповіла я, кинувши на нього погляд, у якому промайнуло обурення.  

— Повірте, в моїх намірах не було нічого поганого, — м’яко сказав він. — Я лише хотів переконатися, що з вами все гаразд. Але так, ви маєте права сердитися за це на мене.  

На якусь мить його голос став трохи тихішим, а погляд відхилився в бік, ніби йому було незручно.  

— Більше того, якщо через мій негідний поступок ви вирішите, що не хочете за мене заміж, я з честю прийму відмову. Навіть якщо ви скажете мені «ні» в день нашого весілля, це ніяк вас не зганьбить. Я зроблю так, що всі відразу ж забудуть про те, що я робив вам пропозицію. Навіть ви самі ніколи не згадаєте про це. Бо вже того вечора до вас прийде хтось, хто вже давно закоханий в вас, і зробить вам нову пропозицію. Ви погодитесь, бо несподівано для себе зрозумієте, що все життя кохали саме цю людину. Через рік чи два у вас народиться дитина. Потім ще одна. І ви проживете разом із тим чоловіком довге й щасливе життя. Ніхто ніколи не згадає, що ми взагалі були знайомі. Про це знатиму лише я.  

Його голос не змінився ні на краплю, проте він так і не підняв на мене погляду. Ніби соромився чи боявся, що в моїх очах побачить щось, чого не готовий прийняти.