Читати книгу - "Мявчик та Вогник: Зламане Дзеркало Світів, Герцог Фламберг"

Муся зрозуміла. Їм потрібно показати щось справжнє, що йде з глибини їхніх сердець. Щось, що неможливо імітувати.

– Ми покажемо вам... спогади, – сказала Муся. – Справжні спогади про наші пригоди. Про те, як ми допомагали один одному, як долали труднощі, як раділи разом. Спогади, наповнені справжніми емоціями.

Використовуючи свою магію, Муся створила проекцію. Не просто зображення, а відчуття. Вона показала їм спогад про те, як Мявчик і Вогник вперше познайомилися і стали друзями. Спогад про те, як вони рятували Новий Рік і як Мявчик вперше дихнув вогнем, щоб захистити Вогника. Спогад про те, як Муся знайшла заклинання, щоб перемогти Крижаного Духа. Спогад про те, як Шапка випадково знайшла Різдвяну Зірку і як вона підтримала Муну. Спогад про те, як вони всі разом боролися зі спекою і допомогли Киту згадати його пісню.

Це були спогади, наповнені страхом, смутком, радістю, дружбою, взаємодопомогою, любов'ю. Справжні, щирі емоції.

Відображення дивилися на проекцію, і їхні обличчя почали змінюватися. Хитра посмішка відображення Мявчика зникла, замінившись виразом подиву, а потім... чогось, що нагадувало тугу. Відображення Вогника перестало робити сальто, дивлячись на екран широко розкритими очима, в яких з'явився... смуток за тими моментами, яких у нього не було. Відображення Шапки злізло з трону, забувши про свою велич, і дивилося на проекцію з... захопленням.

Вони бачили не просто картинки. Вони відчували емоції оригіналів. Відчували тепло дружби, гіркоту поразок, радість перемог. Це було те, чого їм бракувало. Глибина. Справжність.

– Це... це дивно, – прошепотіло відображення Мявчика, торкаючись рукою невидимого екрану. – Ми не можемо... створити таке. У нас є свобода, є можливості... Але у нас немає... історії. Немає спільних спогадів, які пов'язують нас так міцно.

– Ви... викликали у нас... тугу, – сказало відображення Вогника. – Тугу за тим, чого у нас немає. За... справжнім зв'язком.

– І... захоплення, – додало відображення Шапки. – Ваш помпон у цих спогадах виглядає просто... неймовірно. Навіть краще, ніж мій! Це... це викликало у мене... заздрість. Справжню заздрість!

Вони відчули справжні емоції. Тугу, захоплення, заздрість – можливо, не найприємніші, але справжні.

Відображення Мявчика кивнуло. 

– Ви довели це. Ви, оригінали... маєте те, чого немає у нас. І це... набагато цінніше, ніж свобода робити все, що завгодно.

– Уламок... він там, – сказало відображення Вогника, показуючи лапою на центр дзеркальної поверхні. Там, де перетиналися всі відображення, лежав уламок Дзеркала Світів. Він був яскравим, випромінював сліпуче світло і показував безліч швидкоплинних сцен з різних світів. Це був уламок Емоцій та Зв'язків.

Мявчик обережно підійшов і взяв уламок. Він був теплим і пульсував у його лапі, ніби маленьке серце.

– Дякуємо вам, Живі Відображення, – сказала Муся. – Можливо, колись... і ви зможете мати свої власні справжні спогади. І свої власні емоції.

– Можливо, – відповіло відображення Мявчика. – Але поки що... ми будемо тут. Дивитися на вас. І, можливо, вчитися.

Герої попрощалися з Живими Відображеннями і повернулися на Перехрестя Реальностей. Уламок Емоцій та Зв'язків приєднався до п'єдесталу, випромінюючи яскраве, але не сліпуче світло, яке зігрівало. Хаос на Перехресті ще більше зменшився.

Три уламки знайшли, – сказав Мявчик, задоволено дивлячись на п'єдестал. – Тіньовий, Гармонійний і Емоційний. Це вже щось.

– І я викликала у відображення заздрість до свого помпона! Я знала, що він неперевершений! – зраділа Шапка.

Вогник вже розглядав наступний уламок. Він був дивним. Він не показував цілий світ, а лише... маленькі, швидкоплинні фрагменти. І з нього долинав звук, схожий на... тихий шепіт, що перетворювався на сміх, потім на плач, потім знову на шепіт.

– Наступний... Світ Фрагментів та Луни? – припустила Муся.

– Звучить трохи... сумно, – сказав Мявчик. – Сподіваюся, там немає нудьги.

– І щоб не було занадто багато пилюки! – додала Шапка в своєму стилі.

Вони ступили на уламок, готуючись до нової подорожі, яка, здавалося, буде ще більш непередбачуваною, ніж попередні.

Крок крізь четвертий уламок був схожий на занурення в розбите скло, але без болю – лише відчуття тисячі маленьких, гострих фрагментів, що пролітають повз. Вони приземлилися на поверхні, яка... постійно змінювалася. Це було не стійке місце, а мозаїка з маленьких шматочків світу, які постійно зсувалися, поверталися та мінялися місцями.

Навколо простягався пейзаж, який неможливо було описати одним словом. Тут був шматочок лісу, поруч – фрагмент моря, далі – клаптик пустелі, а над головою – частина зоряного неба, що переходила у шматок міської вулиці. Все було розбите на тисячі дрібних фрагментів, які постійно рухалися, створюючи відчуття дезорієнтації та... легкої паніки.

– Ого! Це що, світ-салат? – вигукнув Вогник. – Все перемішано!.

– І нічого не зрозуміло! – додав Мявчик, намагаючись втримати рівновагу на фрагменті, який щойно був твердою землею, а тепер став слизькою поверхнею льоду.

– Мої поля! Вони зараз відваляться від цього постійного руху! – верещала Шапка, намагаючись вчепитися за щось стабільне, але все навколо рухалося.

І звуки... Звуки теж були фрагментованими. Вони чули уривки мелодій, обривки розмов, шматочки сміху та плачу, які постійно повторювалися та накладалися один на одного, створюючи какофонію.

– Це... Світ Фрагментів та Луни, – сказала Муся, намагаючись зосередитися серед цього хаосу звуків та образів. – Все розбите на шматки, і звуки застрягли у вигляді луни.

Звук схлипування, який вони чули з уламка, долинав з центру цього хаотичного світу. Там, де фрагменти рухалися найшвидше, висіла в повітрі... величезна сльоза. Вона мерехтіла і пульсувала, а з неї вилітали маленькі, дзвінкі звуки – луна смутку, радості, гніву, страху. І ці звуки перемішувалися, створюючи ту саму дивну луну.