Читати книгу - "Мявчик та Вогник: Зламане Дзеркало Світів, Герцог Фламберг"

– Це, мабуть, Хранитель цього світу, – сказав Мявчик, обережно рухаючись по фрагментах, що зсувалися.

– Виглядає так, ніби він плаче всіма звуками світу, – додав Вогник.

Дістатися до центру, до величезної сльози, було непросто. Фрагменти поверхні постійно рухалися, створюючи провали та раптові перешкоди. Один фрагмент міг бути шматком твердої скелі, а наступний – ямою з водою.

– Обкладинка цієї книги... нагадує мені про цей світ, – сказала Муся, дістаючи одну зі своїх стародавніх книг. На обкладинці був візерунок, схожий на мозаїку.

– Можливо, нам потрібно... зібрати фрагменти? Не світу, а... звуків? Спогадів? – припустив Мявчик.

Звуки-луни були ключем. Кожна луна несла в собі частинку емоції, спогаду, історії. Щоб дістатися до центру, їм потрібно було пройти крізь ці луни, зрозуміти їх, можливо, зібрати їх у щось ціле.

Перша луна, яку вони чітко розчули, була луною дитячого сміху. Вона повторювалася знову і знову, радісно і безтурботно. Але поруч з нею була луна... гнівної сварки. А за нею – луна тихого плачу.

– Ці луни... вони як розбиті шматки чиїхось життів, – сказала Муся.

– Можливо, нам потрібно... їх заспокоїти? Або об'єднати? – запропонував Вогник.

Вони спробували. До луни дитячого сміху Вогник додав свій веселий сміх. Луна на мить стала яскравішою і радіснішою. До луни гнівної сварки Мявчик промявчав щось заспокійливе і миротворче, як він умів робити в Букнеті, коли хтось сварився. Луна стала тихішою. До луни плачу Муся додала слова співчуття та підтримки. Луна стала м'якшою.

А Шапка? Шапка почула луну... старомодного компліменту її помпону. 

– О! Яка приємність! Хтось оцінив мій стиль навіть у цьому хаотичному світі! Це потрібно повторити! – зраділа Шапка і почала голосно повторювати цей комплімент, заглушаючи інші луни. Її луна компліменту розійшлася по всьому світу, трохи зменшуючи хаос.

Зібравши кілька позитивних лун (сміху, компліментів, слів подяки), вони помітили, що фрагменти поверхні під ними стають трохи стабільнішими. Здавалося, що позитивні емоції склеювали цей світ.

Вони рухалися далі, обережно ступаючи по фрагментах. На їхньому шляху траплялися інші луни – луна страху, луна здивування, луна нудьги (Мявчик аж позіхнув, почувши її). З негативними лунами було важче. Їх потрібно було не просто заспокоїти, а зрозуміти, можливо, перетворити на щось інше.

До луни страху Вогник додав звуки хоробрості – своє бойове гарчання (хоч і маленьке). До луни гніву Мявчик додав звуки спокою – своє задоволене муркотіння. А до луни нудьги Шапка додала звуки... власної розповіді про свої неймовірні пригоди, так яскраво і емоційно, що луна нудьги просто зникла, не витримавши такого натиску.

Найскладнішою була луна... повного хаосу. Це був звук, який складався з тисячі різних звуків – сміху, плачу, криків, шепоту, музики, шуму вітру, плескоту води – все змішано в одну незрозумілу суміш. Ця луна оточувала центральну сльозу.

– Це луна... розбитого Дзеркала, – зрозуміла Муся. – Це всі звуки, всі емоції, які вирвалися, коли воно розбилося.

Щоб пройти крізь цю луну, їм потрібно було створити... гармонію. Звук, який би об'єднав всі ці фрагменти.

Муся згадала стародавнє заклинання гармонії. Це було не просто заклинання, а мелодія. Мелодія, яка збирала докупи розрізнені звуки. Вона почала співати. Її голос був чистим і ясним, і він проникав крізь хаос луни.

Вогник додав до її співу ніжне гудіння, схоже на гудіння джмеля влітку. Мявчик – своє задоволене муркотіння, яке створювало відчуття затишку. А Шапка... Шапка згадала мелодію своєї улюбленої старомодної пісні і почала її тихенько наспівувати.

Їхні голоси, їхні звуки об'єдналися, створюючи дивну, але гармонійну мелодію. Мелодію, яка почала збирати луну хаосу. Фрагменти звуків перестали хаотично накладатися один на одного, вони почали вбудовуватися в цю мелодію, як шматочки мозаїки.

Луна хаосу поступово зникала, перетворюючись на прекрасну, хоч і трохи сумну, мелодію, що розповідала історію розбитого Дзеркала. Коли мелодія завершилася, хаос навколо сльози зник. Залишилася лише величезна, прозора сльоза, яка тихо пульсувала.

Із сльози вилетіла маленька істота. Вона була схожа на краплину світла, що тремтить, і мала тихий, ніжний голос, схожий на дзвін кришталевих крапель.

– Дякую вам, – прошепотіла істота. – Ви... зібрали мою луну. Мою тугу. Я – Луна Світів. Я плакала, бо Дзеркало розбилося, і всі звуки, всі емоції розлетілися. Я не могла їх зібрати сама.

– Ми раді були допомогти, – сказала Муся. – Ми шукаємо уламки Дзеркала. Один з них тут?

– Так, – відповіла Луна Світів. – Уламок, що розбив мою тишу... він всередині мене. Це уламок Звуків та Спогадів. Він показував мені... тишу. Порожнечу. І від цього моє серце розбилося на тисячі лун.

Луна Світів обережно відкрилася, і всередині неї, як перлина, лежав уламок Дзеркала Світів. Він був прозорим і випромінював тихе, але чисте світло, а з нього долинав ледь чутний, гармонійний спів. Це був уламок Звуків та Гармонії.

Мявчик обережно взяв уламок. Він був холодним і гладким, а в його лапі відчувалася вібрація – ніби відголосок всіх звуків світу.

– Дякуємо тобі, Луна Світів, – сказав Мявчик. – Ми відновимо Дзеркало, і тоді ти знову зможеш чути всі звуки світу в гармонії.

– Я сподіваюся, – відповіла Луна Світів. – Але тепер... я чутиму і вашу мелодію. Мелодію дружби.

Герої попрощалися з Луною Світів і повернулися на Перехрестя Реальностей. Уламок Звуків та Гармонії приєднався до п'єдесталу, випромінюючи чисте, гармонійне світло. Хаос на Перехресті зменшився ще більше, а над п'єдесталом почала з'являтися ледь помітна форма Дзеркала.

Чотири уламки знайшли, – сказав Мявчик, з полегшенням зітхаючи. – Тіньовий, Гармонійний, Емоційний та Звуковий. Залишилося два.

– Моя луна компліменту, мабуть, теж допомогла! – гордо заявила Шапка.