Читати книгу - "Тонка Тканина, Дроянда"

Розділ 6: Інша вона

Студія знову зустріла її світлом софітів і шурхотом тканин. Асистенти метушились, візажисти шепотіли щось про тіні на очах, а фотограф вже натягував голос, вимагаючи посмішки.

Аліса стояла перед дзеркалом у чорному платті.

Воно сиділо на ній ідеально. Але сьогодні вона дивилася на себе по-іншому.

«Це я?» — питала себе подумки. — «Чи лише відображення того, ким я маю здаватися для інших?»

— Готова? — запитала стилістка, поправляючи тканину біля плеча.

Аліса кивнула.— Так. Але… я хочу одну зміну.

— Що саме?

— Нехай сьогодні я буду не просто гарною. А справжньою.

На майданчику стало тихо, коли вона вийшла під світло. У ній було щось інше — не штучна гра, не поза для камери.

У ній була рішучість.І ніжність.І біль, який вона не приховувала.

Кожен кадр цього дня був ніби портрет душі.Подивилася на себе ще раз у дзеркало. Усміхнулась — не ідеально, зате чесно.

«Я починаю згадувати, хто я. І мені подобається ця Аліса.»

Коли ти знімаєш маску — залишаєшся вразливою. Але саме тоді світ бачить тебе по-справжньому.

Вона вже майже вимкнула телефон, коли той раптом завібрував.Номер був невідомий. Незбережений.Але щось змусило її відповісти.

— Алло?

— Це Аліса?

Голос був низький, трохи хриплуватий, але впевнений.— Ви сьогодні були на зйомці для NOIR Collection?

— Так, це я. А хто…?

— Мене звати Кора Вальден. Я директорка Valden Models International.

— Ми отримали ваші кадри. Один з фотографів надіслав нам прев’ю.

— Якщо це дійсно ваша енергія — ви не модель. Ви історія.

— Я хочу з вами зустрітись. Завтра. У приватному кабінеті в «Ла Фіналь».

Аліса мовчала.

«Valden Models» — ім’я, яке вона чула ще тоді, коли листувалась із кастингами в ніч на кухні з Марком.Це був рівень. Це був Нью-Йорк, Париж, Токіо.

— Чому я?

— Бо у ваших очах — більше, ніж просто поза. Ви зламали камеру, міс Алісо. Тепер час зламати сцени.

Вона погодилась.

Коли дзвінок закінчився, в голові стояла лише тиша.

«Я не планувала це. Я просто хотіла бути собою. І світ раптом звернув увагу.»

Вона вийшла з будівлі студії, а нічне місто обійняло її легким вітром. У вітрині неподалік миготіло світло вивіски «Кафе Лагуна». Вона всміхнулась.

— Я ще повернуся. Але вже не як тінь. А як світло.

Є дні, коли доля мовчить. А є — коли вона телефонує.І від тебе залежить: піднімеш слухавку — чи залишиш усе, як є.

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍