Читати книгу - "Сестри крові"

запаморочилося. Отямилася я, щойно Амалія припинила грати, але чулася мовби сп’яніла. Йоган делікатно витримав паузу й не тривожив мене. Я розплющила очі і струснула головою.

— Ми обіцяли помогти Анрієті добути манускрипт, — промовив Йоган, переводячи розмову на іншу тему. — Нам, правда, невідомо, за чиїм дорученням вона діє. Інквізитор виконує завдання Папи Римського Інокентія Десятого. Але ще мусить бути десь агент імператора, який вистежує мене. Він, можливо, теж прагне заволодіти львівською «Біблією диявола». Поки що цей манускрипт — чудова заманка. Якщо я його добуду і знешкоджу, то залишуся сам на сам з убивцею і не знатиму, звідки чигає на мене небезпека. Тому варто зачекати.

— Цікаво, що то були за чутки про плановане вбивство принца Хуана? Я сьогодні прощалася з ним у порту.

— Гадаю, то була хибна версія. Ніхто його вбивати не збирався. Когось просто хотіли пустити не тим слідом.

— Що Хуанові загрожує небезпека, розповідала Анрієта.

— Вона всього лише переказувала чиїсь чутки. Можливо, з вуст Інквізитора. Тут усі брешуть. До речі, як там вона?

— Живе в Каспера. Лаштуються до весілля.

— Он як! От же ж козир-дівка! Але не кажи їй те, що почула від мене. Тут не знати, кому вірити. Цікаво, чию вона виконує волю?

— У кожному разі вона залишиться, а я помандрую далі. І ти теж...

— Виходить, що так, — він зиркнув на мене. — Ми могли б поїхати разом. Кудись до Америки. Ти, я, Амалія, Франц.

— Ти забув Голема.

— Я залишу його Львову.

Коли ми повернулися до столу, Труді весело реготала й була добре підхмелена.

Розділ. 16

Катівське весілля.

Кінець жовтня 1648 року

Того дня, коли Каспер з Анрієтою мали гуляти весілля, Лукаш засвідчив смерть фальшувальника монет, якого повісили на пагорбі за містом неподалік єврейського цвинтаря. До ніг йому почепили лантух з камінням, аби швидше хруснула шия. Тепер він висітиме, доки не залишиться самий скелет і не розсиплеться на купу вибілених кісток під шибеницею. Страта через повішання була марудною і втомливою, бо тривала значно довше, ніж страта мечем на Ринку. Відбувалася вона за містом, але спочатку треба було сформувати процесію, що складалася зі злочинця, озброєної варти, ката, який зі своїми помічниками їхав на возі, обвинувачів, магістратського медика і судді, який по страті мусив доповісти міським райцям, як відбулася екзекуція. На чолі процесії ступав неспішною ходою чоловік, що ніс розп’яття, а замикали її роззяви та родина злочинця, якщо, звісно, вона була.

— Боже, як нудно, — зітхала Анрієта, коли вони верталися до міста, — вона вперше спостерігала за роботою свого коханого. — Сподіваюся, страта мечем виглядатиме цікавіше.

— Звичайно, що цікавіше, — погодився Каспер. — Там я принаймні можу показати усю велич свого фаху. А вішати будь-хто може. Якщо забажаєш — можеш мене підмінити.

— О, ні, це не для моїх делікатних рук. Краще навчи мене орудувати мечем.

— Марна річ. Ти його в руках не втримаєш.

— Я? Хо! Ти ще мене погано знаєш. Одного разу я... — Тут вона схаменулася і просто розсміялася.

— Весела у вас буде дружина, — сказав Лукаш. — З нею не занудьгуєте.

— О, що ні, то таки ні. Ви чули, як вона дівок у «Жовтому простирадлі» вишикувала? Тепер то чисті панянки, а не мантелепи. Вже вони й у місто можуть вийти, а не сидіти крячками в тій дірі.

— Ото сказав — діра! — обурилася Анрієта. — Та там тепер все блищить і сяє. Килими на підлозі, фіранки на вікнах, поливаний посуд, а не цинові брязкальця. І відразу зиск підскочив. Навідайтеся коли до нас, пане доктор, я вам задурно одну гарнюльку забезпечу. Будете задоволені.

— Перестань, — буркнув до неї Каспер, — наш пан доктор має з ким у штири колінця бавитися. Перепрошую, пане доктор, що я так сказав.

— Нічого, нічого, — усміхнувся Лукаш. — Штири колінця — гарно сказано.

— Але, пане доктор, — заторохтіла Анрієта, — ви тих моїх діптянок бадаєте лише раз на три місяці, а то замало. Чи не могли б ви то робити частіше? Бодай раз на місяць?

— Ич, чого захотіла! — озвався Каспер. — Та ж то зайві клопоти, не передбачені магістратською оплатою.

— Нічого-нічого, — заспокоїла його Анрієта, — я й сама тепер в стані оплатити медичні послуги. То як, пане доктор?

— Не скажу, що ті процедури приносять мені багато задоволення, але якщо ви оплачуєте, я згоден.

Коли вони минали пранґер[50], під яким рубали голови, Каспер зупинився і запитав:

— Чи чули ви про ката, що зрадив своє ремесло?

Ні Лукаш, ні Анрієта нічого такого не чули. Анрієта дуже любила цікаві історії і відразу зголосилася послухати.

— Ця історія передавалась від ката до ката, бо кожен львівський кат мусив її пам’ятати і не піддаватися жодній спокусі. Отже, у 1508 році зі шляхтичем Єронимом Добростанським лучилася прикра пригода. Повертався він через катедральний цвинтар увечері п’яний як чіп і голосно виспівував сороміцькі пісні. Якраз на тую пору нагодилися школярі та почали гультяя ганьбити, що він у святому місці такі свинства виспівує. Ці невинні слова так розлютили п’яницю, що він вихопив шаблю і кинувся на школярів. Хтозна, чи він тямив, що чинить, але шабля, хоч не раз марно свиснула в повітрі, все ж таки розрубала плече одного зі школярів. Тільки тоді він схаменувся і, побачивши, що зчинився ґвалт, кинувся тікати. Але брами міста вже були зачинені. Тим часом з усіх сторін збіглися розлючені міщани. Кожен тримав у руках як не шаблю, то дрючок. Тоді шляхтич сховався у кляшторі домініканів. Звичай боронив будь-яким переслідувачам переступати поріг костелу чи монастиря, бо кожному, хто рятував своє життя втечею, надавався притулок. Але міщани і школярі були такі роздратовані, що виламали двері монастиря і були б гультяя убили, якби на ту пору не з’явився бургомістр з двома райцями. Ледве їм вдалося вгамувати людей. Натомість Єронимові запропонували віддатися на ласку магістратського суду. Він не мав вибору і врешті скорився, а сторожа відвела його до в’язниці. Наступного дня шляхтич постав перед судом війта і лавників.