Читати книгу - "Жахослов"

мене, – сказала Сьюзен.

– Довірся мені, – відповіла Рут.

Було вже занадто пізно: Сьюзен не могла контролювати це, біль тонкою гострою стрілою проштрикнув зсередини її голову.

Клоун не міг поворухнутися. М’ячики недолуго попадали на тирсову підлогу. Якимось зусиллям він підніс руки вгору до обличчя.

– Ні! – промовила Сьюзен уголос, та, мабуть, ніхто її не чув. Вона нічого не могла розібрати через несамовитий скрик у її голові. Ось воно, подумала Сьюзен, проривається на поверхню – немов черв’як! І цієї миті вона не втрималася від сміху. І той скрик у її голові був звернений до Фліка. Вона горлала про себе від гніву. Адже він був жалюгідний, він навіть не мав сина, узагалі не мав власної дитини, він мав прикидатися, вдаватися до допомоги шматка деревини.

Флік тримався руками за обличчя, його всього трусило. Гірше того – він плакав.

– У чому справа, тату? – спитала лялька. – Не здавайся, тату! Шоу має тривати!

І вперше за весь час здалося, ніби вона говорить по-справжньому – нарешті клоун потурбувався прикрити рота.

Флік опустив руки. Він і досі тремтів. Його білий грим прорізали смужки, але не від крові, а від сліз.

– Тільки те й робиш, що критикуєш мене, малий Фліку, – сказав він. – А мені потрібно, щоб ти в мене вірив.

– Я вірю в тебе! – запевнив малий Флік.

– Даєш слово?

– Ми всі в тебе віримо! Хіба не так, хлопчики й дівчатка?

– Що ж, гаразд, – сказав Флік. – Гаразд.

І він нахилився, підібрав м’ячики. І почав жонглювати.

Сьюзен заворожено стежила за ним. Не тому, що мусила. Вона хотіла це бачити.

Чотири м’ячики, п’ять м’ячиків, шість – і як високо в повітря він їх підкидав! І щоразу влучно ловив. Здавалося, він захоплений сам собою. Його обличчя сяяло від радощів.

– Я роблю це! Дивися, малий Фліку, я це роблю!

На що малий Флік відгукнувся:

– Я пишаюся тобою, тату! Твій татко би теж пишався тобою!

– Ти справді так гадаєш, малий Фліку? Що він був би гордий?

– Так! Якби він був зараз тут, він сказав би тобі, як сильно пишається тобою!

І коли жонглювання добігло кінця, Флік розмашистим кроком підійшов до свого дерев’яного сина обхопив його руками і дуже міцно стиснув в обіймах.

І головний біль покинув Сьюзен. Вона почувалася добре. Почувалася нормально. Вона не розуміла, як їй удалося зупинити себе, але це не мало значення. Вона обернулася до Рут, і в цю мить вона любила Рут як власну доньку.

Рут посміхалася до Сьюзен.

– Я казала, що все буде гаразд.

– Так! Так!

– Я маю дар, – сказала Рут. – Мене мама навчила.

Дивно, як швидко нудота повернулася. І сухість у роті. І цей біль.

Рут прихилилася до Сьюзен і ніжно зашепотіла їй на вухо.

– Я захищаю клоунів, – сказала вона.

Тепер, закінчивши жонглювати, клоун Флік продовжував свій виступ: він грав на укулеле, кілька разів упав. Він був не дуже вправний, але боввану начебто сподобалося – і принаймні він не помер.

– Люблю цирки, – сказав Ґреґ під час фінальних аплодисментів. – Гадаю, нам варто ще як-небудь сходити в цирк!

VII

Коли вони йшли із цирку, буря вже вщухла. Надворі ще дрібно дощило, але легка мжичка освіжувала й заспокоювала обличчя Сьюзен. І їй хотілося так і залишатися на вулиці і насолоджуватися цим без кінця.

– Треба їхати додому, – сказав Ґреґ. – Ходімо. Рут уже час бути в ліжку.

Тож вони поїхали.

Щойно вони повернулися додому, Сьюзен піднялася в спальню, зачинила двері й сиділа в темряві. Вона закликала привидів з’явитися. Ті не відгукнулися.

Нарешті у двері постукали.

– Іди геть, – відповіла Сьюзен.

До кімнати увійшла Рут.

– Не вмикай світло, – сказала Сьюзен.

– У тебе болить голова?

Сьюзен не відповіла.

– Я знаю, що болить. Головний біль нестерпний, коли сила виявляється замкненою всередині й не може вивільнитися. У мами часто бували напади жахливого болю. Але він вщухне. Обіцяю тобі. Ти будеш в порядку.

– Ти маєш дар, – тупо повторила Сьюзен.

– Ось чому я потрібна була мамі. Щоб не давати їй заходити дуже далеко.

– Як щодо мене? Як щодо мого дару?

І Рут відповіла:

– Не знаю.

– Лягай-но спати, – наказала Сьюзен. Навіть тепер вона докладала великих зусиль, аби це звучало без злості.

Рут зачинила за собою двері.

Сьюзен знову закликала привидів.

– Чи це взагалі була я? – гукала вона. – Це я вас убила? Чи то весь час була моя чортова сестриця?

Але привиди не відповідали. Може, були зайняті, а може, вважали, що вона не варта подальшого клопоту.

Коли Ґреґ заснув поряд із нею, Сьюзен підвелася, спустилася вниз і сіла на кухні. Зробила собі горнятко чаю, а коли згадала про нього, то змусила себе випити його.

– Гей, – сказав Ґреґ. Вона не чула, як він спустився. Він позіхав. – Повертайся в ліжко.

– Я більше не хочу бачити її тут, – сказала Сьюзен.

– Кого не хочеш бачити? – не зрозумів Ґреґ. Але він знав, мав знати.

Він сів поряд із нею.

– Що сталося? – спитав він. – Усе ж так добре. Гей, Сьюзі, подивися на мене.

– Я хочу, щоб уже завтра вранці її не було в моєму домі.

– Ти не можеш. Сьюзі. Ти що, жартуєш? Сьюз. Гей.

– Я гадала, що в мені є щось особливе, – промовила Сьюзен.

Ґреґ не знав, що сказати на це.

– Уранці вона їде, – сказала Сьюзен. – Зрозуміло? Мені байдуже, куди. Мені вона тут не потрібна.

– Ти ж знаєш, що це неможливо.

– Ні. Справді, не знаю. Обирати тобі. Або вона, або я.

Він приголомшено дивився на неї. Вона втомилася від його прискіпливого погляду – він навіть не вмів дивитися як слід, не здатен був на такий самий виразний погляд, як і вона. Чи принаймні так вона думала. Так вважала. Але він дедалі дивився, і вона вирішила заплющити очі, аби більше не бачити на собі його прискіпливого погляду.

– Ґреґу, – сказала вона. – Ти знаєш, що я кохаю тебе.

– Так.

– Просто не дуже сильно.

Він сидів із нею деякий час, у якусь мить навіть узяв її за руку, і вона не опиралася. Але нарешті він відпустив її, а за мить підвівся, а ще за мить повернувся до ліжка. Вона прислухалася до того, як за ним зачинилися двері, і відчула себе зовсім самотньою.

Вона рушила нагору. До спальні Рут.

Рут спала з увімкненим нічником. Її обличчя було спокійне. Вона усміхалася.

Сьюзен стала над нею. Вона хотіла розбудити дівчинку. І водночас не хотіла її будити. Біль був настільки нестерпним, що все