Читати книгу - "Розколоте небо"

Захотілося на Соловки? Так ми це можемо організувати.

– Про який хліб він говорить? – схвильовано спитала старенька.

– Та то вони про своє, чоловіче, – пояснила Варя, а у самої від хвилювання і страху підкошувалися ноги.

– Може, ти нам скажеш, – Лупіков підійшов до ліжка, де лежала бабця Секлета, – чи є у вас хліб?

– Хліб? – перепитала стара.

– Облиште її, – Павло Серафимович відклав убік роботу. – Невже не видно, що вона стара, хвора і сліпа?

– Так, хліб є у вас? – Лупіков нахилився над літньою жінкою.

– Аякже! – впевнено сказала бабця. – У нас завжди багато хліба! Чорножукови – добрі господарі. Є і хліб, і борошно, і… Надю, ти знову мені не наліпила вареників? Скільки можна просити?! – бабця повела безколірними, вицвілими від старості невидющими очима.

– Не дають вареників? – допитувався Лупіков, а Пєтухов ледь стримував себе, щоб не пирснути сміхом.

– Ні! Прошу вже кілька днів, – пожалілася бабця, – а їм ліньки! Я хочу вареників з картоплею і шкварками.

– У вас і картопля є? І сало? – продовжив Лупіков.

– Усе є у нас! – відповіла ствердно жінка.

– І де лежить хліб? – Лупіков нахилився ще нижче, щоб добре почути сказане.

– Може, досить знущатися над жінкою, яка вже несповна розуму? – втрутився у розмову Павло Серафимович.

– Хто несповна розуму? – перепитала старенька.

– То не про вас, – награно увічливо відповів чекіст. – Так де хліб?

– Як де? У коморі!

– Комори нема вже. Де тоді може бути хліб? Його сховали?

– Значить, таки сховали. Злодіїв розвелося багато, – стишеним голосом повідомила вона, – працювати не хочуть, а красти чуже добро навчилися.

– Згоден із вами. То ж де схованка?

– Може, у хліві? Чи у корівнику? Треба спитати у Павла.

– А ви не знаєте, де?

– Треба Надьку спитати, – пошепки сказала старенька. – Вона повинна знати. І передайте їй, щоб сьогодні на обід хоча б два невеличкі варенички мені зробила. Чи мені багато треба? І обов’язково зі шкварками! Як перед смертю хочеться!

– Обійдешся! – зі злом кинув розлючений Лупіков. – Ти диви! Вареничків їй хочеться!

– Якщо говорить про вареники і шкварки, – втрутилася Ганна, – то це означає, що живуть вони не бідно. Стара б не стала просити те, чого їй не дають.

– Лише прикидаються бідними! – додав Пєтухов. – А самі вареники жеруть!

– Самі їдять, а мені не дають, – жалібно промовила старенька.

– Та заткнись ти! – відмахнувся від жінки Лупіков. – Розскиглилася тут!

– З чого почнемо? – спитав Пєтухов.

– Здається, я здогадалася, де вони можуть влаштувати схованку! – сказала Ганна.

Варя пополотніла. Невже здогадалася про горище? Чи про корито зі збіжжям, сховане у могилі?

– Ну ти й кмітлива! – Лупіков посміхнувся. – І де ж?

– Хлопці, – комсомолка звернулася до братів, – йдіть сюди.

Пєтухови підійшли до ліжка.

– Спочатку зніміть із старої шкарпетки, – наказала Ганна. – Щось мені здалося підозрілим, коли вона (кивнула у бік Варі) поспіхом натягала їх на бабцю. Там можуть бути сховані гроші.

Брати, почувши про гроші, вмить стягли зі старенької в’язані шкарпетки, потрусили ними – порожньо.

– Що ви робите?! У мене мерзнуть ноги, – занервувала бабця Секлета. – Вареників не дають і шкарпетки зняли!

– Зніміть із неї жилетку! – владно промовила Ганна. – Може, там сховані гроші або й царські червонці?

Павло Серафимович сіпнувся, щоб захистити матір, але Варя його спинила, ставши перед ним. Старенька, не розуміючи, що відбувається, розгублено і перелякано водила очима, простягала вперед руки. Грубі й сильні чоловічі руки стягли з бабці вовняну жилетку.

– Я ж замерзну! – ледь не плакала вона.

– Нічого, – потрусивши одягом, сказав Семен.

Ганна ткнула ногою під ліжко.

– Там щось є!

Не встиг Павло Серафимович і рота розкрити, як прислужливі кремезні брати з обох боків підняли високо ліжко. Бабця впала з нього на долівку, не встигнувши й зойкнути. Павло Серафимович кинувся до матері, яка непорушно лежала на підлозі. Чоловік повернув її до себе обличчям, на якому застигла маска страху.

– Бабусю! – присіла над нею Варя, торкнулася її сухенького плеча.

– Нема в тебе бабусі, – глухим голосом сповістив батько. – Вона мертва. Вони її вбили.

– Хто? Ми?! – в один голос запитали Пєтухови.

Ганна встигла заглянути під ліжко, яке брати досі тримали піднятим.

– Там одне лахміття, – сказала незадоволено Ганна. – Ходімо звідси!

Вона переступила через стареньку, яка лежала на підлозі. Бабуся померла, так і не зрозумівши, що сталося.

Грюкнули за активістами двері. Варя невтішно плакала над притихлим назавжди тілом бабусі. Вона почувалася винною за ті вареники, які так хотіла скуштувати бабця. Варя шкодувала, що не зліпила хоч два варенички для бабусі. Тепер уже пізно. Старенька так і не дочекалася бажаного.

– Якби ж я знала, – сказала, давлячись слізьми, Варя, – то сама б три дні не їла, а зробила ті вареники.

– Не треба, доню, – глухим голосом сказав батько. – Ти думай про діточок, а матері вони вже не потрібні.

– Пробач мене, рідненька, – крізь сльози сказала Варя і розридалася.

Павло Серафимович підняв з підлоги тіло матері, поклав на ліжко, закрив покійній очі.

– Відходять Чорножукови, – сумно сказав він. – Тепер я найстарший у родині.

…Бабцю Секлету поховали на цвинтарі поруч із Михайлом. Коли Варя поверталася з похорону додому, побачила біля двору сусідку. Ониська когось виглядала, кутаючись у теплу бабусину вовняну жилетку. Хто поцупив улюблені бабусині шкарпетки, Варя не знала. Якби дізналася, що Ганька, не здивувалася б.

Розділ 65

Уже нікого не вражали смерті односельців. Селяни тепер подовгу не перемивали кісточки своїм сусідам та знайомим. Лише обмінювалися новинами: «Хто?» – «Бурлачка стара». – «А її чоловік?» – «Помер ще на тому тижні». – «Чули, що Климчиха відвезла на цвинтар одразу двох дітей?» – «Старших чи молодших?» – «Молодших. Старші ще живі». – «А кого то сьогодні Марія Славська на санчатах потягла?» – «Напевно, матір». – «Кажуть, прохачка замерзла у полі за селом». – «Та чи вона одна? Їх он скільки ходить по селах». – «І коли таке було, щоб без труни людей ховали?» – «А де ти стільки трун наберешся? Мертвим уже однаково, а живим треба якось виживати». – «Виживеш тут! Активісти і павутину по хаті позбирають, якщо знайдуть!» – «Якби можна було забрати душу, то й ту забрали б!» – «У мене й мило забрали!» – «А у мене – новий кожух. Чорти б їх так забирали!»

Такі розмови чув не раз Кузьма Петрович. Він із жалем дивився, як, знемагаючи від слабкості, люди тягли за собою санчата з тілами померлих членів родини. Вже ніхто не думав про те, щоб відспівати покійника, як годиться, й покласти у труну. Померлого загортали у стару ряднину і везли на кладовище. Гірші справи були,