Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

як він з’їжджає додолу, наче голуба комаха, щоб зайняти місце Клерфе, так само, як і Клерфе зайняв місце після когось, а хтось інший займе колись місце Ґольманна.

Ліліан померла через шість тижнів одного сонячного, дуже світлого полудня, такого тихого, мовби краєвид затамував подих. Померла швидко й несподівано, наодинці. Боріс спустився ненадовго в село. Коли повернувся, застав її мертву на ліжку. Її обличчя було спотворене, вона задихнулася під час кровотечі, руки мала скорчені біля горла. Але трохи згодом її риси розгладилися і обличчя стало таким прекрасним, яким Боріс його ніколи не бачив. Він був упевнений, що Ліліан була щаслива, якщо людину можна коли-небудь назвати щасливою істотою.

Мансарда мрій

Роман про життя і становлення митця

Пам’яті Фріца Гьорстемайєра та Люсіль Дітріх присвячую

1

Квітучі сади ніжно пестив легенький травневий вітерець. З бузкового куща, що розлогим гіллям навис над багатолітніми мурами, долинав густий солодкавий запах. Художник Фріц Шрамм повільно плентався старими вуличками маленького міста. Подекуди він зупинявся – там, де невеличкий еркер або старий фронтон чудернацько вимальовувався у променях призахідного сонця, приковуючи до себе його мистецький погляд. Рука мимоволі сягала по альбом для ескізів, і після кількох швидких штрихів на папері поставав малюнок. Коли він укотре зупинився, щоб зобразити маленьку напівзруйновану хвіртку, на його вустах заграла усмішка й, похитавши головою, він глянув на кишеньковий годинник, а тоді швидко покрокував далі. Але незабаром знову лиш повільно й ліниво волочив ноги. «Нехай почекають, – подумав він, – вечір занадто прекрасний».

Назустріч, в обійми вечора, простували закохані парочки.

На всіх обличчях танцювали відблиски захмелілого дня, згладжуючи зморшки та нерівності шкіри – наслідки злиднів, тяжкої праці та довгих років життя. Пережиті страждання тепер здавалися породженням уяви та фантазії. У ніжних обіймах теплого вечора зникали різкі грані сірих буднів та чорні діри минулого, наче вечір тихим голосом нашіптував: «Глянь, весна! Глянь-но, весна навколо!» А травневий вітерець шелестів у відповідь: «Облиш усі свої роздуми! Не думай більше! Світ такий прекрасний! Такий прекрасний…» І закохані міцніше стискали одне одному руки й намагалися зустрітися поглядами.

З далеких синіх гір та бузкових садів прилинув вітер, напоєний ароматами запашних квітів, і приніс на своїх крилах невимовну тугу за коханням.

Фріц Шрамм задумливо дивився на ластівок, що радісно кружляли в небесній блакиті.

– Лу, – раптом зірвалося з його вуст, і важке зітхання сколихнуло його груди. Думками він занурився у минуле й пішов далі, уже не відчуваючи весни. У роздумах він пройшов крізь каштанову алею й опинився поблизу будинку, що стояв трохи осторонь від дороги.

Стемніло. Густі сині сутінки оповили всі вулиці й провулки. Фріц зупинився й прислухався. Звідкись долинала мелодія.

Тепер він почув її виразніше. Під акомпанемент темно-сріблистих звуків рояля бринів ніжний жіночий голос. Вечірній вітерець розносив садами звуки. Поступово Фріц розрізнив і слова.

На якусь мить його серце зупинилося.

У вухах зашуміла пісня з минулого, перед очима промайнули забуті картини життя, а коханий, давно стихлий голос знову зазвучав.

Фріц схвильовано підійшов ближче.

То була та сама пісня, яку колись йому так часто співала Вона – Втрачена, Далека, Покійна Лу…

Звуки тужливо нанизувалися довгою вервечкою, прорізуючи тишу весняного вечора:

Ще з юних, юних літ

Лунає пісня у моїй душі.

Ах, скільки зим, ах, скільки літ

Віднесли наші теплі дні![7]

Стривожений і зворушений до глибини душі Фріц попрямував у глиб саду й піднявся сходинками тераси. Підійшовши до дверей музичної кімнати, він побачив картину такої небаченої краси, що став як укопаний.

Кімнату заполонили густі темно-сині сутінки. На роялі палахкотіли дві товсті свічки. У їхньому світлі сліпучо виблискували білі клавіші, розсіюючи ніжні золотаві відблиски всією кімнатою й обрамляючи казковим сяйвом біляве волосся та ніжний профіль юної дівчини за роялем. Її руки недбало спочивали на клавішах. Навколо витончених ліній її вуст залягла ледь помітна тінь меланхолії, а в блакитних, наче морська глибінь, очах застигла безмежна туга.

Фріц беззвучно ступив на килим і пішов далі. З якихось дверей вийшла господиня будинку.

– Нарешті, пане Шрамм, – щиро мовила вона приглушеним голосом, – ми вже й не сподівалися, що ви до нас завітаєте.

– Лайте мене, милостива пані, – відповів Фріц, нахиляючись до її руки, – але винуватцем усього є цей вечір, цей прекрасний вечір. Але…

Він метнув поглядом на двері музичної кімнати.

– Так, у нас нова гостя. З пансіонату повернулася моя племінниця. А тепер ходімо, пані Фрідгайм, дружина комерційного радника, уже просто згорає від нетерплячки. А ось і вона, зараз почуєте все на власні вуха.

– Ну так, так, звісно. – З виразом цілковитого розуміння Фріц і господиня будинку обмінялися усмішками.

Тієї ж миті розчахнулися двері й огрядна дама, шурхочучи спідницями, наблизилася до Фріца.

– То все ж таки він прийшов, наш маестро? – вигукнула вона, стискаючи його руки й ніжно розглядаючи його крізь лорнет. – Безвідповідально, справді, зовсім безвідповідально залишати напризволяще своїх друзів. Ми ж усі вже всидіти не можемо – так хочемо почути з ваших уст обіцяну розповідь про землю обітовану Італію!

– Ваша правда, милостива пані, – усміхнувся Фріц, – але дорогою до вас я трохи затримався, щоб намалювати кілька цікавих ескізів. Я навіть приніс їх показати вам.

– Ви не жартуєте? О, та це ж просто чудово! Дайте їх мені. Ах, як цікаво.

Узявши малюнки, вона з шурхотом попростувала в кімнату, а Фріц і господиня будинку поволі рушили за нею.

– Вона завжди палає незмінним ентузіазмом, – зауважив Фріц, – не важливо, чи йдеться про імпресіонізм, експресіонізм, музику, літературу або живопис – пані Фрідгайм у захваті від усього, що іменується мистецтвом.

– А ще більше від самих митців, – підхопила співрозмовниця. – Тепер вона заповзялася прокласти шлях одному молодому поетові. До речі, ви теж з ним знайомі, це юний Вольфрам…

– Той, що носить червоні краватки й носиться зі своїми верлібрами?

– Не іронізуйте. Молодь любить виділитися з-поміж інших. Дехто не може виразити революційні почуття інакше, ніж надягнувши червону краватку.

– Учора в моїй голові промайнули подібні думки, коли я побачив нашого чесного чоботаря Мюллера. Він батько п’ятьох дітей і чоловік дуже енергійної жінки. Щовечора, не пізніше десятої, він зобов’язаний прийти додому, голосує за консерваторів і загалом є зразком справжнього добропорядного громадянина. Якось я побачив у нього на