Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Про таке дійсно не варто думати, любий друже, – тихо мовила господиня, – особливо в травні, такого травневого вечора.
– Але саме цей вечір приніс мені такі похмурі роздуми. Хіба ж не дивно, що краса та щастя якраз і викликають найсумніші думки? Але такий мінорний настрій навіяло мені й дещо інше…
До обох із вітальні долинув трубний голос дружини комерційного радника:
– Де ж він знову пропав?
– Ось у кого настрій завжди мажорний, – усміхнулася господиня і разом із Фріцом зайшла у вітальню.
– Ну, нарешті! – вигукнула пані Фрідгайм. – Бо, поки ви там у коридорі шепотілися, до нас ледь не закрались непристойні думки!
– Та що ви кажете, – заперечила господиня будинку, вказуючи на своє все ще пишне волосся, – і це з моєю сивиною?
– Для такого ми вже застарі, – додав Фріц.
– Милий Боже, отаке бовкнути! Ви – та й застарі? – заторохкотіла дружина комерційного радника. – І це у ваші тридцять вісім років?
– Хвороба мене старить.
– Що за дурниці, що за пусті балачки. У кого серце юне, той і тілом молодий! А тепер ходімо, я заборонила забирати чай, поки ви не прийдете!
І, незважаючи на відчайдушні протести Фріца, вона наклала йому на тарілку стільки тістечок, що й на роту солдат би вистачило.
Фріц трохи поїв, а тоді роздивився навколо. Чогось йому не вистачало. Аж раптом двері музичної кімнати розчахнулися й у вітальню ввійшла юна дівчина, а разом із нею увірвався й свіжий бузковий аромат.
По-материнському ніжно господиня обійняла її за плечі.
– Ти вже досхочу помріяла, Елізабет? А до нас завітав пан Шрамм…
Фріц підвівся і захопленим поглядом окинув ніжну постать.
– Моя племінниця, Елізабет Гайндорф, – пан Шрамм, наш любий друг, – відрекомендувала їх пані Гайндорф.
Пара темно-синіх очей глянула на Фріца, а тендітна рука лягла на його долоню.
– Я запізнився, – мовив Фріц.
– Я вас добре розумію: коли навколо така краса, зовсім не хочеться йти поміж люди.
– Та все ж душа прагне до людей.
– А найдужче до того, кого й на світі нема.
– Мабуть, до людства, втіленого в цій людині…
– До чогось безіменного…
– Наші найкращі прагнення завжди безіменні…
– Це завдає болю…
– Тільки на початках – пізніше тобі це вже відомо й ти вчишся скромно жити далі. Життя – це чудо, проте в ньому не трапляється чудес.
– О ні, чудеса трапляються! – Її очі просто сяяли.
Фріца зворушили такі щирі слова. Він пригадав свою молодість – часи, коли й він говорив так само захоплено. У ньому зародилося палке бажання – хай цьому прекрасному створінню ніхто не зламає віру в чудеса.
– Люба панно, а ви вірите, що в житті може статися чудо?
– Так! Авжеж!
– Збережіть вашу віру! Всупереч усьому! Попри все! Вона – істинна! Чи не хотіли б ви тут сісти?
Він підсунув до неї крісло. Елізабет зручно вмостилася.
– А ви хіба не вірите в чудеса, пане Шрамм?
Якийсь час Фріц мовчки на неї дивився. А тоді твердо й чітко промовив:
– Вірю!
Пані Гайндорф махнула лакеєві. Той приніс на таці сигари, цигарки та лікер.
– Можете тут курити, пане Шрамм, – кивнула вона Фріцові.
– Це моя слабкість, – визнав Фріц і взяв цигарку.
– Паулю, принесіть мені теж одну! – вигукнула дружина комерційного радника.
– Сигару… – тихо прошепотів лакею Фріц.
Той посміхнувся й подав радниці скриньку з чорними гавайськими сигарами.
– Що ж, іще й люльку не забудьте, – фиркнула вона обурено.
Почувши Фріців сміх, вона збагнула їхню витівку й пригрозила пальцем.
– Ви також курите? – запитав Фріц Елізабет.
– Ні, і мені не подобається, коли курять жінки.
– Маєте рацію. Не кожній жінці таке личить. От вам зовсім не можна курити!
– Що він там каже? – вигукнула дружина комерційного радника, запідозривши черговий жарт щодо власної персони.
– Ми говорили про жінок, що курять…
– Але ж ви, як справжній митець, не розглядатимете це явище вузьколобо…
– Ні, я дивитимуся на нього з мистецької позиції.
– Тобто?
– Курець курцеві не товариш.
– Проте кожен іншому пускає дим в очі, – усміхнулася господиня.
Тут від сміху не втрималася й дружина комерційного радника:
– Тому чоловіки й курять так багато, чи не так, пане Шрамм?
– Звісно. Для чоловіків куріння – це життєва необхідність, для жінок – лиш кокетство!
– Ах, невже ви думаєте, що цигарки нам зовсім не смакують? Чи ми не здатні відчути їхній смак?
– Ні, не в тому річ. Просто жінка здатна привчити себе до будь-чого, так само як і відучитися від будь-чого, варто їй тільки повірити, що їй це пасує або ж не пасує.
– Отже, мені куріння личить? – іронічно засміявшись, запитала радниця.
– Я сказав: вірить! Це ще не означає, що так воно є й насправді.
– О маестро, який же ви жорстокий.
– Милостива пані, ви вищі за ці суперечки й не належите до жодної зі сторін. Оскільки в жінок уже сама причина куріння вказує на те, можна їй курити чи ні. Тобто курити дозволено тільки кокеткам.
– От і чудово, – усміхнувшись, дружина комерційного радника жадібно затягнулася.
– Жіноче обличчя, як у мадонни, з цигаркою в зубах виглядає зовсім не естетично. Натомість демонічний тип набуває завдяки цигарці дуже звабливих рис. Загалом чорнявим жінкам з темними очима куріння личить більше, ніж блондинкам. Зрештою, жінки інстинктивно відчувають це. Саме тому на півдні так багато затятих жінок-курців.
– Мені таке не подобається, – затялася Елізабет.
Крізь відчинене вікно долинув далекий спів.
Розмова закрутилася навколо буденних тем. Фріц задумливо відкинувся на спинку крісла, закутавшись пеленою блакитного диму. Він думав про незавершену картину, що так і залишилась стояти на мольберті. Вона мала називатися «Спасіння» й зображати зламаного життям чоловіка та дівчину, що ніжно гладить його волосся. Придатного чоловіка він уже знайшов. А тепер чекав, коли
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.